1Q84. Книга ІІ

підручник. Зміст його залишався невідомим, але провіщав нове знання. Тенґо зайшов у ванну кімнату й поголився. Витер обличчя рушником, побризкав лосьйоном і, знову глянувши на себе в дзеркалі, переконався, що став новою людиною.

Усе, що сталося вчора, від початку до кінця видавалося подіями, побаченими уві сні, а не в реальності. Усе було яскравим, але його обриси поступово набували нереального відтінку. Сівши на поїзд, він вирушив до «Котячого міста» й повернувся назад. Йому, однак, пощастило, що, на відміну від головного персонажа оповідання, зміг сісти на зворотній дорозі в поїзд. Здавалося, події, пережиті в тому місті, спричинили в ньому як людині великі зміни.

Звичайно, його теперішнє становище анітрохи не змінилося. Усупереч власній волі він ступав ногами по небезпечній землі, сповненій клопотів і загадок. Обставини його життя, видно, розгорталися в несподіваному напрямі. Передбачити, що з ним станеться незабаром, він не міг. Однак тепер уже був упевненим, що якось уникне небезпеки.

«Завдяки цьому я нарешті став на відправний пункт», – подумав Тенґо. Хоч визначальних фактів не вдалося з'ясувати, але з батькових слів і ставлення до нього проглянуло щось схоже на правду про його походження. Той «образ», що так довго його мучив і бентежив, не був галюцинацією. Але наскільки точно відображав реальність, Тенґо не знав. Однак це було, можливо, єдиною інформацією, яку мати йому залишила, й сякоютакою підвалиною для його життя – настільки ясними, що він відчув, ніби з його плечей звалився важкий тягар. І тоді, коли той тягар звалився, Тенґо реально збагнув, що над ним досі тяжіло.

Упродовж двох тижнів тривали на диво спокійні й мирні дні. Двох тижнів, схожих на довгий морський штиль. Під час літніх канікул Тенґо чотири рази на тиждень читав лекції у підготовчій школі, а решту часу віддавав написанню художніх творів. Ніхто йому не телефонував. Він нічого не знав про те, як розвиваються події навколо зникнення Фукаері й чи далі успішно продається «Повітряна личинка». Та й особливо не хотів знати. Нехай світ рухається, як йому заманеться. А якщо виникне якась справа, то його, Тенґо, обов'язково повідомлять.

Скінчився серпень і почався вересень. «От було б добре, якби дні минали завжди так спокійно», – подумки проказував Тенґо, готуючи ранкову каву. Бо якби проказував уголос, то, можливо, його підслухав би якийсь диявол з гострим слухом. А тому Тенґо мовчки благав, щоб тривав спокій. Та, як завжди, не так склалося, як бажалося. Навпаки – здавалося, ніби світ добре знає, чого він, Тенґо, не бажає.

Того дня зранку, після десятої, пролунав телефонний дзвінок. За сьомим дзвінком Тенґо хочнехоч простягнув руку й підняв слухавку.

– Можна зараз до вас зайти? – запитав стишений голос. Наскільки Тенґо знав, таким голосом, без запитальної інтонації, могла говорити лише одна людина у світі. Голос пролунав на тлі якогось оголошення та автомобільних вихлопів.

– Де ти зараз? – спитав Тенґо.

– На вході до Марусьо.

Його квартиру відділяло від того супермаркету менш ніж двісті метрів. Дзвінок був з тамтешнього телефонуавтомата.

Тенґо несамохіть озирнувся.

– Але ж заходити до мене, здається, небажано. Бо, можливо, за квартирою хтось стежить. Та й люди знають, що ти зникла безвісти.

– Можливо, за квартирою хтось стежить, – повторила Фукаері слова Тенґо.

– Так, – підтвердив він. – Навколо мене відбуваються дивні речі. Гадаю, напевне, у зв'язку з «Повітряною личинкою».

– Розлючені люди.

– Мабуть. Очевидно, вони розлючені на тебе й водночас трохи на мене. Через те, що я переробив «Повітряну личинку».

– Мені байдуже.

– Тобі байдуже,  – повторив Тенґо її слова. Напевне, така звичка заразна. – Що?

– Навіть якщо за квартирою стежать.

Якийсь час Тенґо не знаходив слів.