Фукаері хитнула головою. Мовляв, не знає.
– І ти не збираєшся йому про це повідомити?
Дівчина хитнула головою.
– Не можу з ним зв'язатися.
– Бо це небезпечно?
– Можливо, телефон прослуховується і пошта не доходить.
– Лише я знаю, що ти перебуваєш тут?
Фукаері кивнула.
– Принесла щонебудь, щоб переодягтися?
– Небагато, – відповіла Фукаері й зиркнула на свою полотняну сумку. Навряд чи багато речей вона вміщала. – Але мені байдуже.
– Якщо тобі байдуже, то мені й поготів, – сказав Тенґо.
Він зайшов у кухню і скип'ятив води. Накидав у чайничок чайного листя.
– Подруга сюди приходить? – спитала Фукаері.
– Ні, більше не приходить, – коротко відповів Тенґо. Фукаері мовчки дивилася йому прямо в очі. – Поки що, – додав він.
– Через мене? – запитала дівчина.
Тенґо хитнув головою:
– Через кого, не знаю. Але, гадаю, не через тебе. Мабуть, через мене. А може, трохи через неї.
– У всякому разі, вона вже сюди не приходить.
– Саме так. Вона сюди вже більше не прийде. Можливо. Тому можеш залишатися тут надовго.
Фукаері задумалася над цим.
– Вона заміжня? – спитала дівчина.
– Так, заміжня. Має двоє дітей.
– Діти від вас?
– Звичайно, не від мене. Діти були в неї вже перед тим, як ми почали зустрічатися.
– Вона вам подобалася?
