У гірській місцевості, де мандрівника амфітеатром оточують нескінченні узвишшя, у ламаних лініях гір то там, то тут проступають ледь вловимі обриси кита. От тільки для того щоб його помітити, треба бути завзятим китобоєм; а якщо ви захочете повернутись і поглянути на нього ще раз, вам слід запам'ятати точну широту і довготу того місця, звідки ви завважили його вперше, бо ці картини відкриваються випадково, і повторне їх відкриття – нелегка праця; подібно до того як Соломонові острови досі лишаються для нас
А коли, полинувши думкою у такі високі сфери, ви мимоволі поглянете вгору, то і там, у небі, серед зірок, ви побачите обриси величних китів і китобійних кораблів; так східні народи, щороку думаючи про війну, бачили серед хмар битви небесних військ. На півночі я полював левіафана, що кружляв навколо полюса, тікаючи все далі від мене у сяйві блискучих цяток, які вперше накреслили для мене його обриси. А під осяйним антарктичним небом я на борту корабля Арго мчав наздогін за зоряним Китом [241] у безмежну далечінь, за межі Гідри і Летючої Риби.[242]
Верхи на цьому киті – з якорем замість вудил, пришпорюючи його гарпунами, – я помчав би аж до небокраю, щоб побачити на власні очі, чи справді царство небесне розкинуло там свої незліченні шатра, недосяжні для мого смертного зору!
Розділ 58
Брит
Ми взяли від островів Крозе курс на північний схід і невдовзі опинилися посеред широких лугів бриту – подрібненої жовтуватої маси планктону, якою живляться справжні кити. Ця тріпотлива маса розпливлася на багато ліг довкола нас, і ми пливли наче по безкрайньому полю стиглої золотої пшениці.
Другої днини ми почали зустрічати справжніх китів, які, щоправда, не цікавили «Пеквод» – адже він полював на кашалотів; і вони, роззявивши пащі, ліниво хлюпалися в бриті, а він чіплявся до нитчастої бахроми їхніх губів, що нагадувала венеціанські жалюзі, між тим як вода вільно струменіла з рота.
Наче косарі на світанку, що пліч-о-пліч із ледь чутним шурхотом торують собі шлях крізь обважнілу від роси траву, пливли ці чудовиська, і їх супроводжував дивний, різкий, трав'янистий звук, а позаду них на жовтій воді тяглися нескінченні голубі просіки.[243]
Проте, мабуть, тільки цей звук, із яким вони проціджували у своїх пащах планктон, нагадував про косарів. А з вигляду їхні величезні чорні туші були вельми подібні до безживних кам'яних брил, особливо тоді, коли вони на мить застигали нерухомо. І як у безмежних мисливських угіддях Індії мандрівник інколи може пройти рівниною повз сплячого слона, навіть не здогадавшись, що це слон, гадаючи, що то голий кам'янистий пагорб, – так трапляється і з тим, хто вперше побачить у морі цих левіафанів. І навіть коли ви нарешті збагнете, що це кити, вам буде нелегко повірити, що оця безживна бамбула насправді являє собою живу істоту – як, приміром, собака чи кінь.
Та й справді, до жителів морських глибин важко ставитися так само, як до земних створінь. Хоча в давнину більшість природознавців стверджували, що кожна земна тварина має свою подобу в морі, і хоч, можливо, загалом це відповідає істині, – втім, коли перейти до деталей, де ви знайдете в океані рибу, яка б за своєю вдачею була схожа на нашого доброго і розумного собаку? Хіба що клята акула трохи подібна до нього з точки зору видової схожості.
І все ж, незважаючи на те що жителі суші зазвичай вороже ставляться до морських жителів; незважаючи на те, що море лишається для нас
Перший корабель, про який ми знаємо, плавав по океану, який із суто португальською мстивістю затопив весь світ, не залишивши бодай однієї-єдиної удови. Той самий океан котить свої хвилі навколо нас; той самий океан розбив багато кораблів торік. Так, нерозумні смертні, Ноїв потоп ще не скінчився; він і донині покриває дві третини нашого прекрасного світу.
Тож чим так різняться між собою море і земна твердь, коли те, що є дивом у морі, зовсім не дивує нас на суходолі? Неймовірний жах охопив євреїв, коли під ногами Корая[244] і його спільників розкрилася безодня і поглинула їх навіки; а за наших часів не минає дня, щоб живе море так само не поглинуло кораблі разом із командою.
Проте море – одвічний ворог не лише для людини, яка є для нього чужою; воно ворогує і з власним поріддям; гірше від того персидського хазяїна, що вбив своїх гостей, воно не є милосердним навіть до тих, кого створило. Наче люта тигриця у джунглях, що може придушити своїх дитинчат, море викидає на скелі найдужчих китів і лишає їх там лежати серед уламків розбитих суден. Море не знає жалю, не визнає нічиєї влади, окрім своєї власної. Мов оскаженілий бойовий кінь, що згубив свого вершника, важко дихає і реве океан – володар нашої планети.
Подумайте, яке підступне море; які жахливі створіння пропливають під водою, майже невидимі, ховаючись, мов зрадники, під покривом осяйної блакиті. Подумайте, якою диявольською красою сяють найжорстокіші із його жителів – наприклад, акули у своїй досконалій подобі. І ще подумайте про криваві закони моря; адже всі його жителі полюють одне на одного і ворогують, відколи створений світ.
Подумайте про все це; а тоді погляньте на нашу зелену, лагідну, мирну землю; порівняйте їх, море і землю; чи не здається вам, що ці два світи дивним чином нагадують ваш внутрішній світ? Як цей страшний океан оточує зелену землю, такі в людській душі є свій острівець Таїті, сповнений миру та спокою, проте оточений страхіттями незнаного життя. Не дай Бог тобі покинути цей острівець, бо ти не повернешся туди вже ніколи!
Розділ 59
Спрут
Повільно пропливаючи крізь бритові луги, «Пеквод» тримав курс на північний схід, у напрямі острова Ява; легкий вітер гнав корабель уперед, і три високі загострені щогли похитувалися над дзеркальною гладінню, наче три стрункі пальми серед рівнини. І так само вночі, у срібному місячному сяйві, зрідка маячив на обрії самотній звабливий фонтан.
Та одного прозорого блакитного ранку, коли над морем панувала надприродна тиша, проте жива, без застиглого спокою; коли сонячні відблиски довгою низкою лягли на воду, ніби хтось приклав до хвиль золотий палець, закликаючи берегти таємницю; коли мерехтливі хвилі безгучно линули вперед, щось шепочучи одна одній; у цій глибокій тиші, що охопила все довкола, чорношкірий Деггу, чатовий на грот-щоглі, побачив страшне видиво.
Удалині повільно спливала з глибини якась біла маса і, наближаючись до поверхні, виринаючи з блакиті, тепер біліла прямо по курсу, наче снігова лавина, що зрушила з гір. Вона сяйнула перед ним, а потім так само повільно почала занурюватись углиб і зникла. Потім знов здійнялася нагору і забіліла у хвилях. Начебто не кит; ану коли все ж Мобі Дік? – подумав Деггу. Біла мара знову пішла углиб, а коли виринула, негр заволав щосили, наче ножем розітнувши сонну тишу:
– Ось він! Ось він! Спливає! Прямо по курсу! Білий Кит, Білий Кит!
Тієї ж миті матроси метнулися до брасів, наче бджолиний рій до гілок дерева. Ахаб із непокритою головою стояв, освітлений ранковим сонцем, біля бушприта; він тримав руки за спиною, щоб будь-якої миті зробити знак стерновому, і з жагучим нетерпінням дивився туди, куди вказувала з висоти непорушно витягнута рука Деггу.
Може, видовище того безмовного самотнього фонтана так вразило Ахаба, що тепер уявлення про спокій і тишу він пов'язував з образом свого ворога-кита; а може, його ввело в оману власне нетерпіння; так чи інакше, він, тільки-но уздрівши у хвилях білу масу, одразу ж наказав спускати вельботи.
Невдовзі чотири вельботи загойдалися на хвилях і, очолені шлюпкою Ахаба, вирушили в гонитву за здобиччю. А вона тим часом пішла під воду. Ми, піднявши весла, чекали її появи, і раптом вона зринула на поверхню в тому самому місці, де зникла. Цієї ж миті ми забули
