про Мобі Діка – і дивилися на одну з найчудесніших таємниць, які море відкриває людині. Перед нами була величезна м'ясиста маса, десь у сімсот футів завширшки й завдовжки, від якої врізнобіч тяглися незліченні довгі відростки, подібні до руки; вони мигтіли й звивалися, мов клубок анаконд, і наче були готові схопити абикого, хто буде напохваті. У цієї маси не було видно ні переду, ні заду, на початку, ні кінця, жодних ознак органів чуттів чи інстинктів; на хвилях тріпотіло в химерному безформному образі саме життя.
Коли воно з тихим смоктальним звуком знову сховалося в глибині, Старбак, не відводячи очей від водокруту, що закипів у тому місці, де зникло чудовисько, з гіркотою вигукнув:
– Краще б мені побачити Мобі Діка і стятися з ним, ніж побачити тебе, білий привиде!
– Що це було, сер? – спитав Фласк.
– Величезний спрут. Кажуть, не багатьом із китобоїв, які його бачили, довелося повернутись у рідну гавань і розповісти про це.
Ахаб не мовив ані слова; він розвернув свій вельбот і рушив до корабля, а інші мовчки послідували за ним.
Хоч би які марновірні були уявлення китобоїв про цю істоту, вона, проте, має такий дивовижний вигляд, що й справді ніби віщує лихо своєю появою. На неї натрапити можна дуже рідко, і, попри те що моряки одностайно оголошують спрута найбільшим з океанських живих створінь, вони майже нічого не знають про його справжню природу і зовнішній вигляд; проте твердо переконані, що він – єдина пожива кашалота. Річ у тім, що всі інші різновиди китів харчуються на поверхні, і людина навіть може побачити їх за цим заняттям; а спермацетовий кит полює свою здобич у таємничих глибинах, і люди можуть тільки робити припущення щодо його меню. Іноді, під час особливо завзятого переслідування, він вибльовує щупальці спрута, і серед них знаходили такі, що сягали в довжину двадцяти і тридцяти футів. Вважають, що чудовиська, яким належать ці щупальці, хапаються ними за океанське дно, і кашалот, на відміну від інших левіафанів, наділений зубами саме для того, щоб їх відкушувати.
Мені здається, є підстави вважати, що великий Кракен єпископа Понтопіддана[245] – це просто спрут. Його звичка то виринати на поверхню, то пірнати, про яку пише єпископ, і деякі інші згадані ним особливості збігаються дуже точно. А щодо неймовірних розмірів, якими наділив його єпископ, – це просто звичайне перебільшення.
Деякі природознавці, яким довелося щось почути про описану тут загадкову істоту, включають її до одного класу з каракатицями, куди її за зовнішніми рисами і слід вмістити – та хіба що як Єнака[246] свого племені.
Розділ 60
Лінь
У зв'язку із сценою китового полювання, яку буде описано трохи нижче, а також для кращого розуміння всіх інших подібних сцен я мушу розповісти про магічний, а подеколи і вбивчий гарпунний лінь.
Спочатку ліні, що використовуються на промислі, виготовлялися з найкращих сортів конопляного прядива, ледь обкуреного дьогтем, але не просоченого ним, на відміну від звичайних тросів; річ у тім, що, хоч дьоготь робить конопляне прядиво гнучким і тоді воно краще сукається, а сам трос стає більш слухняним у руках матроса, дьоготь у звичайній кількості не лише зробив би гарпунний лінь надто жорстким для того, щоб його можна було згортати у вузькі бухти, але й взагалі, як це розуміють тепер моряки, його застосування не робить троси міцнішими, а лише надає їм зовнішнього полиску.
Останніми роками на американських китобійних кораблях використовуються не конопляні ліні, а манільські; хай вони швидше зношуються, проте є більш міцними, м'якими й еластичними і, крім того (адже кожна річ має свій естетичний бік), вони виглядають на кораблі гарніше і пристойніше, ніж конопляні мотузки. Коноплі – це темношкірі смаглявки, такі собі індіанки, а Маніла – золотоволоса черкешенка.
Гарпунний лінь має лише дві третини дюйма в товщину; з першого погляду він не здається надто міцним. Проте досвід показує, що кожна з його п'ятдесяти однієї нитки витримує вагу в сто двадцять фунтів, і тому весь трос витримає три тонни ваги. Гарпунний лінь для полювання на кашалотів зазвичай має близько двохсот морських сажнів у довжину. На кормі вельбота ставлять діжку, у якій його щільно вкладають кільцями, не такими, як змійовик у перегінному апараті, а у формі сирної голови, рясно вкладеними «пластами» – концентричними спіралями, майже без проміжку, окрім манюсінького «сердечка» – вузького вертикального отвору, що утворюється по осі цього мотузяного сиру. І оскільки найменша петля чи вузол при розмотці ліня може потягти за борт чиюсь руку чи ногу, коли й не все тіло, лінь укладають у діжку з надзвичайною обережністю. Буває, що гарпунери згають на це весь ранок, натягаючи лінь високо на линвах і пропускаючи його вниз через блок, щоб при згортанні він ніде не перекрутився і не заплутався.
На англійських вельботах ставлять не одну, а дві діжки, і в обидві вкладають один лінь навпіл. У цьому є свої переваги, позаяк спарені діжки бувають значно меншими за розміром, їх простіше встановити в човні, і вони не перевантажують його так, як американська діжка діаметром близько трьох футів і відповідної висоти, що є завеликим вантажем для човна, збитого з півдюймових дощок; адже дно вельбота подібне до тонкої криги, яка може витримати велике навантаження, розподілене рівномірно, але одразу ж проламається, якщо зосередити тиск в одній точці. Коли американську діжку накривають фарбованим брезентом, здається, що вельбот пливе до китів, щоб почастувати їх страхітливо великим весільним короваєм.
Обидва кінці ліня виводять назовні, один кінець з угином, або петлею, піднімають із дна діжки по стінці і вільно звішують через край. Це необхідно з двох причин. По-перше, для того щоб легше було прив'язати до нього лінь із сусіднього вельбота, якщо поранений кит піде на таку глибину, що весь лінь, прикріплений до гарпуна, може зникнути у воді. За таких випадків кита просто передають, наче кухоль елю, з одного вельбота на інший, хоча перший вельбот залишається поблизу, щоб у разі потреби допомогти своєму напарнику. По- друге, це робиться для загальної безпеки, бо якби нижній кінець ліня було прикріплено до човна, поранений кит, який іноді за якусь мить може затягти під воду весь лінь, цим не вдовольниться, а потягне за собою в глибину і приречений вельбот, і тоді його не викличуть із дна морського ніякі герольди.
Перш ніж спустити на воду вельбот, верхній кінець ліня витягають із діжки, заводять за лагрет на кормі і потім укладають по всій довжині човна між двома рядами веслярів, що сидять по бортах навскіс один від одного, і протягають через держаки весел – так що матроси, веслуючи, торкаються його руками, – у ніс вельбота, де лінь тримається за дерев'яний шпичок завбільшки із зубочистку. На носі лінь звисає за борт невеликим фестоном, а потім знову перекидається всередину; тут частину ліня сажнів у десять-дванадцять (яку називають «передній лінь») згортають і вкладають на носі, а іншу частину протягують уздовж борту до корми, де прикріплюють до короткого перліня – троса, що прив'язаний до самого гарпуна; але перед цим перлінь піддають усяким таємничим операціям, про які було б нудно розповідати.
Отже, гарпунний лінь обплітає вельбот, повиваючи і оперізуючи його в усіх напрямах. Він захоплює кожного з веслярів у свої згубні кільця, і сухопутний житель боязко порівняв би їх з індійськими факірами, що на втіху глядачів обплутують себе клубком отруйних змій. І жоден із синів смертної жінки, поки не звикне до цього, не зможе лишатися спокійним у цій мотузяній плутанині; він веслуватиме щосили, думаючи про те, що будь-якої миті можуть кинути гарпун, і тоді всі ці страшні звивини оживуть, наче кільчаста блискавка; при думці про це дрож проймає вас до кісток, перетворюючи їх на тремтливі драглі. Але ж звичка! – диво та й годі, що робить з нами звичка! Ви ніколи не почуєте над своїм обіднім столом із червоного дерева такого гучного сміху, таких дотепних жартів і винахідливих відповідей, як над білими півдюймовими дошками вельбота, у якому шестеро матросів, наче на шибениці, підвішені на мотузці; можна сказати, вони із зашморгом на шиї рухаються просто до смерті в пащу, мов ті шестеро громадян Кале, що прийшли до короля Едварда.[247]
Мабуть, тепер ви добре уявляєте собі причину тих нещасливих випадків, що нерідко трапляються на морі і про які зрідка згадує преса, – коли розмотаний лінь затягає матроса за борт, під воду. Адже сидіти у вельботі, коли лінь стрімко біжить за гарпуном, – це те саме, що сидіти всередині паровоза, серед свисту й шипіння, коли вас торкаються у своєму швидкому рухові вали, поршні й шестерні. І навіть понад те: на тебе зусібіч чигає смертельна небезпека, а ти не можеш сидіти нерухомо, бо човен розхитується, мов колиска, і тебе кидає з боку в бік; тільки своєчасно виявивши вміння балансувати і напруживши до краю всю свою силу та волю, ти зможеш уникнути долі Мазепи[248] і не бути віднесеним туди, куди не долине за тобою навіть сонячне світло.
І це ще не все. Подібно до того як мертва хвиля, що передує шторму і віщує його, жахає нас іще більше, ніж шторм; адже мертва хвиля – це просто обгортка, оболонка шторму, вона містить його в собі, як безневинна на вигляд рушниця ховає в собі убивчий порох, кулю і сам постріл; так само і оманлива непорушність гарпунного ліня, що безмовно в'ється навколо гребців, поки його не приведуть у рух, – ця непорушність ховає в собі більшу загрозу, ніж сама небезпека. Що тут скажеш? Усі люди, які живуть на землі, оповиті гарпунним лінем. Кожен народжується із зашморгом на шиї; та людина може осягнути німотну, таємну, одвічну небезпеку життя лише тоді, коли почне стрімко затягатися зашморг смерті. І якщо ти філософ, то навіть у своєму вельботі відчуватимеш не більше страху, ніж у кріслі перед каміном, де коло тебе лежить кочерга, а не гарпун.
