— Я так і збирався. Проте Елвен хотіла побачити Кован- хар, і я влаштував їи невеличку екскурсію. Вона була в за
хваті, дуже шкодувала, що не може тут навчатися. Гадаю, для неї це було важке випробування. Порівняно з Кованха- ром, усі лахлінські міста. Та що й говорити! Коли я вперше завітав на Лахлін, мені здалося, що потрапив у далеке минуле.
— Ще б пак. Відстала країна.
— Але не безнадійна. Якщо там народжуються такі жінки, як Елвен...— Йорверт збентежено замовк, перехопивши насмішкуватий погляд свого вчителя. Зітхнув і промовив: — Гаразд, я справді захопився нею. Та, на жаль, не маю ніяких шансів. Вона закохана в Імара аб Ґалвина.
Ярлах з розумінням кивнув:
— А він потрібен для ваших планів. Утім, ти в будь-якому разі не став би чіпати короля. Леді Елвен справляє враження дуже небезпечної особи, я б не хотів чимось прогнівити її. Краще мати за ворога самого Володаря, ніж цю дівчину. — Він гмикнув. — Здається, я розумію, навіщо ти по- знаиомив мене з нею. Зовсім не через клопотання перед Маґістратом.
— Каюсь, учителю,— зізнався Йорверт.— Це поки не горить. Підтримка абрадських чаклунів нам знадобиться ще не скоро. Насправді я хотів побачити вашу реакцію на Елвен, на її історію.
— І що ти побачив?
— Заздрість. А ще досаду. Ви ніби говорили: „Чому я, старий дурень, сам так не вчинив?“
Ярлах пильно подивився на Йорверта:
— Ти цього певен?
— Цілком, учителю. Я теж так думаю, тільки називаю себе не старим дурнем, а молодим.
Якийсь час вони мовчали, прикипівши один до одного поглядами. Нарешті Ярлах сказав:
— Це дуже небезпечні думки, Йорверте.
Той зітхнув:
— Але ж такі спокусливі.
Через півгодини, попрощавшись із Йорвертом, Ярлах повернувся в Тиндаяр. Якраз у цеи час під середмістям Ко- ванхара перебувала інша людина, і хоч у Тиндаярі, як завжди, панувала непроглядна пітьма, Ярлахове чаклунське чуття вловило знаиомі вібрації Темної Енерґії. Упевнившись, що не помилився, він сказав:
— Вітаю, Феилане. Кудись зібрався?
— О, маґістре.— пролунав у темряві спантеличении голос Феилана аб Мередида, професора з кафедри алхімії. — Ну, власне. так, вирішив прогулятися.
— З купою речеи? — скептично запитав Ярлах, визначивши, що Феилан заимає більше місця, ніж годилося б; схоже, він тримав у руках дві величенькі валізи. — Що там у тебе? Книжки, мабуть?
— Я.— Феиланів голос зірвався.— Я вирішив узяти відпустку. Поживу місяць-другии у якіись глушині, а то тут. не дуже затишно. Тільки и чую про відьом, що вештаються містом.
— А вони и повинні вештатися, — роздратовано сказав Ярлах. — Бо шукають нас по всьому Абраду. От якби заспокоїлись, я б почав панікувати. А так нам треба просто перечекати, сидіти тихенько, не привертаючи до себе уваги. Якщо ж ти зараз зникнеш, відьми неодмінно щось запідозрять. Вони знаидуть тебе, хаи де ти сховаєшся. Краще по- вертаися до себе і не роби дурниць.
