його м...”.
Мустафа Монд насупився: невже цей дурень думає, що його, Мустафу, шокує
це слово, написане повністю?
“Частково також тим, що його інтерес зосереджений на тому, що він називає
“душею”, яку вперто вважає чимось реальним, цілком незалежним від фізичного
середовища. Я ж переконую його в тому, що...”
Контролер пропустив наступне речення і вже хотів був перегорнути сторінку в
пошуках чогось конкретнішого й цікавішого, коли його очі натрапили на ряд
дивних фраз: “...хоч мушу зізнатися, - прочитав він, - що тут я згоден із Дикуном,
котрий вважає наше цивілізоване буття занадто легким чи, як він висловлюється,
дешевим. Принагідно хотів би звернути увагу Вашої фордності на...”
Мустафа Монд не знав, гніватися йому чи сміятися. Сама думка про те, що це
створіння пхається повчати його - його! - щодо суспільного ладу, не лізла ні в
тин ні в ворота. Та він з глузду з’їхав! “Треба його провчити”, - вирішив
Головконтр подумки, відкинув голову назад і голосно засміявся. Втім, із
“провчанням” можна поки що зачекати.
Це була маленька фабрика світлового обладнання для гелікоптерів, що входила
до Корпорації електрообладнання. Їх зустріли на самому даху (бо
рекомендаційний лист від Контролера мав магічну силу) головний технолог і
менеджер Людського Елемента. Зійшли вниз до виробничих приміщень.
- Кожен процес, - пояснював менеджер, - виконується по змозі однією
бокановськифікованою групою.
І справді, вісімдесят три майже безносих чорнявих короткоголових дельтовиків
займалися холодною штамповкою. П’ятдесят шість чотиришпиндельних
