- Місяців чотири! Оце мені подобається! І до того ж, - Фенні грізно тицьнула
пальцем у Леніну, - ти за цей час не мала нікого, крім Генрі. Чи мала?
Леніна почервоніла, але очі й тон її голосу лишалися зухвалими.
- Ні, я не мала нікого іншого, - відповіла вона майже задерикувато. - А чому б я
повинна була мати?
- О, вона, бачте, не розуміє, чому повинна була мати, - повторила Фенні, ніби
для невидимого слухача за лівим плечем Леніни. Потім раптом посерйознішала: -
Без жартів, Леніно, тобі треба бути обережнішою. Це просто непристойно так
довго затримуватися з одним чоловіком. У сорок або в тридцять п’ять це ще
допустимо. Але в твоєму віці, Леніно! Ні, справді так не можна. Ти знаєш, як не
любить Директор всякої інтенсивності у цьому відношенні. Чотири місяці з Генрі
Фостером і ніким іншим. Як би він розлютився, дізнавшися про таке.
- Уявіть собі воду в трубі під тиском (студенти уявили). - Я просвердлю в ній
отвір, - продовжував Головконтр, - і ударить струмінь. А якщо просвердлити
двадцять отворів, то буде вже двадцять, але слабеньких струмочків. “Моя дитино,
моє дитятко!..”, “Мамо!” Безумство інфекційне. “Коханий, єдиний, дорогий і
безцінний...” Материнство, моногамія, романтика кохання. Вгору б’є фонтан -
бушує й піниться дикий струмінь. Почуття має один вихід - моя любов, моя
дитина. Не дивно, що живородні люди були безумні, порочні й нещасні. Їхній світ
не дозволяв їм діяти розважливо, бути при своєму розумі, бути доброчесними й
щасливими. Материнство й закоханість, на кожному кроці заборона (а звичка
коритися заборонам не сформована), спокуса й муки сумління на самоті, різні
хвороби й безконечний ізолюючий від людей біль, непевність у майбутньому й
злидні - все це прирікало їх на страшні переживання. А при таких переживаннях, -
