Що вогнем вночі палає –
Простромив Анкору серце
І його напився крові,
Сили чорної набрався
І волав до Бхімабхати,
Прославляючи злу погань
І зганьбивши шлях Творця.
І зраділи з цього якші,
Відьми, ракшаси і деви,
Бо якраз і час наспів,
Дикий час жахіття й смерті,
Що навіки запанує
На палаючій землі.
(…Юньер якось підозріло покосилася на мене – і я відвів очі, намагаючись зберегти на обличчі вираз безневинної зацікавленості джиром.)
От і рушив до Мейланя
Хитрозлісний Асмохата,
Над пустелею летів він,
У тіні дерев скрадався,
Перевтілювався вміло
В різних гадів і звірюк.
До Мейланя він дістався,
У палац ввійшов незримо
І з Юньер на ложе ліг,
Він приспав чужу дружину,
І, зірвавши з неї одяг,
Учинив, чого хотів.
(…я відчув, що починаю шарітися…)
У невдовзі народився
Вы читаете Шлях меча
