Асахіро ривком підвів голову й глянув на мене.
Очі його неприродно блищали.
Живі очі.
Точнісінько так само блищав клинок Нодачі.
Живий клинок.
– Краще б ти вбив мене, – тихо сказали людина Асахіро Лі й Звитяжець Нодачі.
– Обійдешся, – відповів ЯЄдиноріг.
– Правильно, – погодився Уламок. – Я їм таке нове життя влаштую…
…а потім ми довго говорили – години дві або й більше, перебиваючи один одного, вірячи й не вірячи, сперечаючись, погоджуючись, суплячись і сміючись; ми говорили про Кабір і Шулму, про Муніра й Масуда, про життя й смерть… про Коблана, Друдла, Чин, еміра Дауда, Дитячого Вчителя, Шешеза, Ґвеніля, Вовчу Мітлу, про старого Фархада, про руку альМутанаббі, про людей і Звитяжців, про можливе й неможливе, про записки Фаня АнкораКуна, про старійшин Ради Вищих і Тьмяних батинітів; про Джамуху Восьмирукого і Тьмяного Чинкуеду…
– Більше ніхто не повернувся, – розповідав, аж захлинаючись, Асахіро, і йому вторив Нодачі, – ніхто з наших… тільки ми й Фаріза з Кундою! Кургай із Шото й Худий АрФасин із двома Саями в Кабірі загинули, а інші де? Де вони?! Хоч хтонебудь!..
– Там же, де і єретикибатиніти Хаффи, Кабіра, Дурбана й Кимени, – переривали їх Кос і есток. – Мовляв, світ не переробиш, навіть під загрозою кінця світу; а ми теж люди. Або: ми теж Звитяжці. Краще й не скажеш. Вирішили, мабуть – поживемо, як слід, а прийде Шулма – то й помремо, як слід…
– Даремно, все даремно, – журився Асахіро.
– Чому ж! – обурювався я. – Нічого не даремно… хоча, звичайно…
Усе ті ж три цікаві зірки мерехтіли за вікном, наближалася північ – на вулиці пробамкали стукалки третьої сторожі, отже, північ настане за дві години – і в мене вже заболів язик, а в Єдинорога – клинок, коли Фаріза й Кунда згадали про головне.
Точніше, про те, що іще недавно було головним для них.
Про те, що змусило їх перепинити нам шлях.
Сьогодні вдень біля базару хлопчакпосильний передав Фарізі записку.
«Настав час розплати, – значилося там. – Цієї ночі о четвертій варті біля занедбаної водойми у кварталі Цинерль у східній частині міста. Якщо, звичайно, ти не боїшся. Емрах ітБашшар із Харзи».
Коли Фаріза прочитала записку й роззирнулася, біля дальньої конов’язі вона побачила Емраха. Якого не пам’ятала в обличчя; вірніше, пам’ятала, але розмито.
Зате шабля Кунда Вонґ чудово пам’ятала Пояса Пустелі, Маскіна Сьомого (нині Тринадцятого), колишнього Придатка якого вона зарубала улітку в Харзі – а Пояс Пустелі блищав у руці ітБашшара аж ніяк не двозначно.
Емрах і Маскін глумливо відсалютували Фарізі й Кунді і зникли за конов’яззю.
Наздогнати їх не вдалося.
Та й чого їх наздоганяти? – біля занедбаної водойми у кварталі Цинерль – і все…
Я ще раз повторив історію про Тьмяних, жертвопринесення Минулим богам і клятвопорушення старійшин.
