Коротенько.
– Начхати, – відрізала Фаріза. – Одного виродка вбила, і другого вб’ю. Батиніти, Тьмяні… лайно.
Як я вже зрозумів, Фарізі не були властиві вишукані манери. Гадаю, що шулмуси з радістю прийняли б її в плем’я. Емрах учинив розумно, написавши: «Якщо, звичайно, ти не боїшся». Після цих слів Фаріза не те що прийшла б – приповзла до водойми й зубами загризла б месника.
Шабля Кунда Вонґ – у відповідь на пропозицію Нодачі просто не ходити нікуди – лише глумливо присвиснула, мало не зачепивши вухо анТаньї, який вчасно відскочив. А якщо підуть вони – піде й Асахіро. Звісно, разом із Но. Ось чому вони спершу прийшли до мене – якщо настав час розплати, вони хотіли розплатитися одразу з усіма. «Убий, але вислухай!» Так, вони готові були платити…
Платити тією монетою, яку розміняли в Шулмі.
– Ох, Шулма радітиме, – пробурчав Уламок. – Поки вона ще до нас добереться – а ми тут уже самі один одного перерізали й переламали…
– Збираємося, – коротко наказав я. – До півночі ми мусимо бути біля водойми. Всі.
– Навіщо всі? – здивовано запитали Асахіро й Нодачі. – Вас туди не кликали! Який сенс долю зайвий раз уздовж леза лоскотати?!
– Із майбутніми союзниками знайомитися будемо. Заодно й вибачимося за чужий гріх вікової давнини.
– Я особисто вибачатися не збираюся, – втрутилася Кунда, про всяк випадок косячись на Дзютте. – Я збираюся битись. Мене битися кликали. Зрозуміло?
– Аякже, ще б пак, – обірвав її Уламок. – А ми вже було вирішили, що тебе на святкову заточку запросили! Де ж тебе кували, таку недоумкувату?!
– Мовчи, Кундо, – злякано втрутився Сай. – Бо він і тебе виховувати почне…
Асахіро Лі встав ізза столу й підійшов до мене.
– Що ти задумав, Чене? – упівголоса запитав він.
– У Шулму він іти задумав, – замість мене відповів Кос. – Аякже! Ви там були, Джамуха був, а він – ні! Що тут незрозумілого?! Я його із самого дитинства пам’ятаю: ніколи чекати не любив, хоч дитиною, хоч зараз. Не любив і не вмів. Так, вчасно я звільнився…
– Хороша у нас людина Кос анТанья, – усміхнувся ЯЄдиноріг. – Так, Заррахіде?
– Так, – дуже серйозно відповів есток.
Заки ми добиралися до призначеного місця зустрічі – пішки, як радив Фань АнкорКун у своїх записах, і покинутий Демон У голосно тужив у стайні, – у мене в голові зринали різні думки, іноді забираючись у такі завулки свідомості, куди я й сам боявся заглядати. Або навіть не знав про їхнє існування.
Візьмемо, приміром, розповідь Матінки Ци про Етику Зброї – вірніше, про епоху її зародження – у результаті чого двобої перетворилися на Бесіди й стали безкровними. Адже саме тоді ми, люди, вирішили, що зброя – не просто річ, а річкоштовність, річсимвол і навіть річсвятиня. Тобто, ніби вже й не зовсім річ. Знищувати таку – спершу дурість, потім – гріх, і нарешті – святотатство. Я й помислити не міг, що через якусь дурнувату незграбність (хоч свою, а хоч Бесідника) можу зламати Єдинорога. Ось і зараз – як подумаю, так аж у дріж кидає!
Крім того, самих лише назв зброї – навіть без власних імен – безліч. Такої розмаїтості немає серед жодних інших… речей. Зброярі досі сперечаються: Малий крис або та ж Чинкуеда – це короткий меч чи все ж кинджал? Великий Да – це ще меч чи вже алебарда?!
І справді, впору говорити про нову расу…
Але всетаки – з якоі миті Бесіда перетворюється на двобій і навпаки? Де зародок насильницької смерті?! Можна вбити, ненавидячи, – але хіба в Шулмі ненавиділи рабів, сходячись із ними вічнавіч під час тою?
Навіщо шулмуси випускали в коло чужинців?!
