– Ти ще й дворецького сюди притягнув! – прошипів розлютований Емрах. – Ах ти…
Чимось він нагадав мені Фарізу – манерами, певно… Вірніше, їхньою відсутністю.
А які в них були б діти!..
– Я не його дворецький, – похитнути Косів спокій було неможливо.
– Він мене звільнив. Ще в Кабірі. А вона – вона моя дочка.
Кос подумав і додав:
– Прийомна.
– Причому вся в батька, – кинув Асахіро Лі, зринаючи поруч із анТаньєю. – Ось тому без нас вона на побачення не ходить. Без коханого, батька й брата.
Емрах відступив кроки на два й злегка зігнув у колінах свої криві ноги.
Я подумав, що ще півроку тому ітБашшарові й на гадку б не спало злякатися ось такої нічної зустрічі.
Ніхто б з нас не злякався.
Скільки разів я провадив Бесіди по ночах у Кабірі?
Мої міркування були перервані появою Фарізи. Вона зринула з мороку – висока, гнучка, з копицею розкуйовдженого кучерявого волосся; вона йшла широким, упевненим кроком, і в неї запросто можна було б закохатися…
Якби вона мовчала.
– Гей ти, виродку, – без натяків сказала Фаріза, – ходімо, я тебе вб’ю. Чого витріщився, жабо кривонога?!
Сумніваюся, що після цього Емрахові захотілося б закохатись у Фарізу.
– Зачекай, люба, – втрутився я. – Куди ти так квапишся? Я зараз усе влаштую…
Я став обличчям на південний схід – у небі чітко блищав трикутник Південного Списа, так що помилитися було складно – зробив десять кроків і зупинився біля старої альтанки. Тоді я простягнув руку альМутанаббі й тричі гулко вдарив по крайній лівій опорі.
– Ходімо, – не обертаючись, кинув я.
За спиною здивовано сопів Емрах ітБашшар.
Помоєму, він готовий був визнати в мені Саїдана, Главу вчення Батин.
– Ходімо, ходімо, – помахав я рукою йому й моїм супутникам, що стояли поруч із ітБашшаром. – Час не чекає…
У підлозі альтанки з легким скрипом відчинився люк.
Але першим пірнув у нього й почав спускатися крученими сходами на зустріч із Тьмяними не я.
Першим був Кос анТанья.
