– Він каже, – непевно почав, підійшовши до нас Асахіро, – що… що він, Джелмебагатур, зове тебе, який насмілився назватись забороненим іменем, у коло дітей Ориджа. У племінне коло. Там тебе буде чекати він, нойон Джелме, який не більше ніж порошинка в подолі гурхана Джамухи, онука Жовтого бога Мо…
І знову настала тиша.
Така тиша, яка настає в ті миті, коли доля несподівано перестає усміхатися.
Коли сам лише меч стоїть спокійно під небом.
Він був хоробрим Придатком, цей гордий нойон, ця ображена дитина, і руки його були зв’язані, і воїни його були поранені, і він пам’ятав, не міг не пам’ятати, що було їх дванадцять дюжин, буйних дітей Ориджа; і він бачив, не міг не бачити, скільки їх залишилося, як і бачив він, гордий нойон Джелме, ображена дитина – ось стоять ті, хто перепинив їм шлях; струмінь, що розметав потік…
І одного з них – п’яного боєм, одержимогодракона, Моо аракчі илджаз, що кочує окремо, – він кличе в коло.
…ЯЧен ледве було не піддався спокусі.
ЯЧен ледве було не погодився.
Так нам було б легше зберегти йому життя.
Але ЯЧен зумів не піти в його коло.
– Дайно я… – пробурмотів Нодачі й уже було злетів із плеча Асахіро, який виступив уперед, але я перепинив їм шлях.
А потім владно описав дугу над головою непорушного Чена.
І навпроти кола дітей Ориджа, дітей гордого Повитухи Масуда, підвелося коло дітей мудрого Муніра, а в центрі його стояв Чен Я. Два кола, два мечі, дві правди – вічна суперечка двох струменів одного струмка… двоє, які не розуміють, що вони – одне.
– Я не піду у твоє коло, Джелмебагатуре, – сказав ЧенЯ, і нойон зрозумів нас ще до того, як заговорив Асахіро, бо ці слова не було потреби перекладати. – Я кличу тебе у своє коло. Тебе й усіх ориджитів, які насміляться прийти. Я, Асмохатта, у чиєму подолі гурхан Джамуха не більше ніж порошина, кличу вас усіх. Це буде великий той. Дуже великий.
І Джелме зробив свою першу помилку; перший промах у цій Бесіді був за гордим нойоном, який бажав крові демонабрехуна за всяку ціну.
Він кивнув і ступнув уперед, розмикаючи коло Шулми.
Масуд зробив крок до Муніра.
Джелме пройшов між Ґвенілем і Махайрою, між Фальґримом і Діомедом, і наблизився до мене.
Я потягнувся вперед і легенько торкнувся лезом мотузок, що стягають його зап’ястя. І нойон не знав, що робить зараз другу помилку, приймаючи волю на кінці мого клинка.
Він не розумів, що це може означати для його ж шаблі; що це означає для всіх Диких Лез Шулми.
Один за одним входили в наше коло діти Ориджа – не всі, ні, далеко не всі, але й цих я налічив півтори дюжини – і один за одним підставляли зв’язані руки під моє лезо.
А їхня зброя – дивилася.
– Коблане! – неголосно покликав ЧенЯ. – Неси бурдюк!
Пояснювати, який саме бурдюк, не довелося.
Коблан, голосно тупотячи, кинувся до поклажі й миттєво повернувся із заповітним бурдюком.
