«І після цього в них страшенно болить голова!» – вловив я віддалену Ченову думку…
…Чен усміхнувся й підніс до губ чашу.
Але відпити йому не дали.
– Там же пити нічого! – буркнув Коблан, спритно відбираючи чашу в Чена, який здивовано опустив праву руку на моє руків’я. – Зараз я доллю… бач, вицмулили все, шулмуси кляті! Раді, певно, на дурничку…
І долив.
Із бурдюка.
Відтак омочив у чаші губи, схвально крекнув і повернув чашу Ченові, під здивоване перешіптування дітей Ориджа.
А Чен побачив, що чаша майже порожня.
Так, ледьледь, на денці.
Коваль непомітно підморгнув Ченові, покрутив у повітрі Шпичастим Мовчуном – шулмуси дружно шарахнулися – і відійшов, несучи під пахвою свій бурдюк.
По дорозі він дихнув на нойона Джелме, і той заледве втримався на ногах.
А Чен із полегшенням зітхнув, згадавши обід у Коблана й те, що залишилося від сулії тахирського мускату, і спорожнив і без того порожню чашу.
Чаша відлетіла вбік, Чен похитнувся й зареготав, а я покинув піхви і вказав на купу Диких Лез.
І шулмуси кинулися до зброї.
– Це діти, Дзю, – тихо дзвякнув я об клинок Уламка. – Дивись, не забувайся…
– Це – діти? – недобре усміхнувся Уламок. – Тоді дітей корисно карати!
– Ні, Кабірський Кате, – уперше я назвав Уламка на ім’я, якого не міг знати; на ім’я, котре випадково почув у підземній залі істини Батин і яке вимовив у моєму сні ятаган Фархад.
Ім’я, що я більше не вимовлю ніколи.
– Ні, Кабірський Кате. Не так. Дітей потрібно карати, але їх не завжди потрібно знищувати під час покарання.
– Так, Наставнику, – відгукнувся Дзю знайомим тоном, і від цієї суміші іронії й поваги мене кинуло в дріж. І додав відтак: – Добренькі ми… може, воно й на краще.
«Може, і на краще», – про себе повторив ЯЧен, коли Шулма обступила нас із Уламком.
А ЧенЯ ще встиг помітити презирливу посмішку Фальґрима Білявого, який дивився на юрбу, що нападала.
Знав Білявий, і еспадон Ґвеніль знав одну з простих істин Бесід «одного з багатьма». Знав, що «лише п’ятеро майстрів можуть напасти на одного, не заважаючи один одному; шостий – завада. А невправні – не більше трьох; четвертий – завада».
І ще знали як люди, так і Звитяжці емірату, що «Бесіда з п’ятьма – праця велика; з десятьма ж – свято душі; з багатьма – відпочинок, бо заважають вони собі, тобі ж допомагають.»
…Цю Бесіду я запам’ятаю до кінця своїх днів.
