Запам’ятаю, як Дикі Леза в руках шулмусів після всього, побаченого ними, зовсім не хотіли вбивати, бо тоді вони вбивали б свою останню і єдину можливість зрозуміти й домовитися – а їм уже хотілося розуміти, а не лише сперечатися й доводити; і діти Ориджа здивовано боролися з власною зброєю, яка в останню мить ставала важка й неслухняна.
О Нюринґо, Дикі Леза промахувалися мало не свідомо!
Запам’ятаю, як юрбилися ориджити, пітні, скуйовджені, задихані, забувши про все, прагнучи дістати, дотягтися, довести – і в метушливій погоні за вислизаючою примарою дотягувалися до самих себе, стогнали, падали, сердилися, штовхалися, кричали в гніві й скрикували від болю; а Чен сміявся, і я сміявся, і сміявся Дзютте, і сміх разив наповал, бо він був швидший від мене, невмолиміший від Уламка і хмільніший від Чена.
І сміх – не промахувався.
І ще запам’ятаю, як хльостав плазом по обличчях і руках, а Дзю виривав з вологих пальців схоплені ним шаблі й ножі, і викидав їх геть із кола, і Чен співав лунко й радісно: «Заради клинків Муніра кличу руку альМутанаббі!»
– Заради…
…і здивована сокира скрегоче краєм по зерцалу лат, майже захоплюючи за собою ориджита, що перечепився; а я чую віддалений свист Ґвеніля: «Вперед, Однорогий!»
– …клинків…
…і три шаблі, бризкаючи іскрами, схрещуються в тому місці, де щойно було, не могло не бути плече клятого Моо аракчі, і в мить їхнього зіткнення вони ще встигають побачити, як мигнуло поруч Ченове передпліччя в кутому наручі роботи старих кабірських майстрів, і до нього притулився Дзютте Уламок, блазень, що забув про жарти – брязкіт, крик, і я підхоплюю одну з шабель на льоту, як підхоплював Емрах ітБашшар Кунду Вонґ, і викидаю за межі нашої Бесіди…
Затопчуть же, дурепо!
– …Муніра…
…і ось двоє – круглолиций хлопецьшулмус і вузький прямий меч із висіченою хрестовиною – кілька довгихдовгих секунд затято рубаються з нами, і я поправляю їхні удари, даючи пройти впритул, підказуючи мечу («Рідня ж!»), притримуючи Уламка з його ризикованими зауваженнями… а очі горять, і клинки горять, і пауза триває, доки Шулма не згадує, що вона – Шулма, а я не впевнений, що їй аж так хочеться це згадувати…
– …кличу руку…
…летять ножі, блискучі дзьобаті птахи, три ножі й ще один спис, короткий, легенький, юний – і ми зустрічаємо їх, кружляємо в стрімкому танці, не даючи впасти на землю, і ось вони вже знову летять, летять над головами, падаючи в конов’язі під знущальний шелест ножів БаоГунь, а знахарка Ніру лежачи плескає в долоні…
– …альМутанаббі!
…тиша.
Дивна, незвична, недоречна…
Я вже чув таку тишу – мовчання долі, яка зненацька стала серйозною.
Вони стояли й дивилися, але вираз обличчя кіменця Діомеда нічим не відрізнявся від виразу обличчя будьякого шулмуса, а застиглий на Фальґримовому плечі Ґвеніль був подібний до завмерлої на півзмаху шаблі рудовусого; і кола Кабіра й Шулми перемішалися.
Чен повільно обвів поглядом статуї, які ще мить тому кружляли у вихорі, тоді повернув голову – і я почув, як придушено зойкнув Уламок, і побачив праву Ченову руку.
Побачив його очима. Очима Чена Анкора.
Чена в Рукавиці.
