- Йому вже треба вмирати, - діагностично сказав лікар.
- Та як вмирати, - заголосила Леся, - він здоровий чоловік! Полікуйте його, дайте уколи, і нехай собі чоловік живе далі, хіба вам шкода?
- Жіночко, його вже нема як лікувати. Він такий старий, що не тримається купи. Всі ми рано чи пізно повмираємо, а цей чоловік вмре пізно.
- Де я знайду таку добру роботу?! Нехай він ще поживе.
- Жіночко, він вмре на Різдво, а може й швидше.
Юрій Іванович лежав в ліжку, нічого не говорив, тільки іноді на трохи розплющував очі і знову западав в дрімоту.
Леся сіла біля нього і тихо повідомила:
- Юрій Іванович, приїхав ваш син Орест з двома внуками.
Ю.І. стрепенувся. Навіть трохи підвівся на ліжку. До кімнати увійшов Міша і два Лесині сини.
- Тату, - сказав Міша, - добрий день.
- Орест, ти приїхав? - прошепотів Юрій Іванович.
- Yes, - відповів Міша.
Після смерті Юрія Івановича Леся влаштувалася на приватне підприємство ліпити пельмені.
Жінка і її риба
Її чоловік любить ловити рибу, а її не любить. Її звати Лариса. Їй п’ятдесят років, вона товста, як бочка з пивом, в неї коротке, зіпсуте хімічними завивками рідесеньке волосся, вона товста, як бочка з пивом, її звати Лариса, її чоловіка звати Микола, і деколи Лариса не знає, чи Микола ще живий.
Він приходить до неї, коли змінюються пори року. Коли в нього немає грошей похмелитися, коли немає що їсти, коли раптом немає друзів. Микола приносить з собою велику рибину, а Лариса викидає її через вікно. Я стою надворі і спостерігаю, як рибина вилітає крізь кватирку Ларисиного помешкання і плюскається на асфальт. Жодного разу мені не вдалося схопити рибину на льоту. Рибина велика, може, півметра, але я вірю, що Микола упіймав її власноручно. Він - добрий рибалка. Такі рибалки, які би нічого не любили, лише - рибалити, велика рідкість.
Микола - красень, хоча йому так само п'ятдесят років. Його красі вже років тридцять. Його бороді так само. Коли Микола мав двадцять, він любив тільки Ларису. В пам’ять про це він приносить їй велику рибину і обіцяє більше ніколи не зникати, клянеться бути вірним, не рибалити, не пити, не хропіти, не з'їдати все зараз і не перемикати канали. Лариса йому не вірить, тому про всяке викидає рибину через вікно. Вона ненавидить риб, а через них ненавидить воду по-всякому: озера, річки, моря і океани. Вона любить тільки теплу воду з крана і калюжі після дощу, бо в них водяться пуголовки жаб. Вона любить жаб. Вона ненавидить риб. Рибина плюскається на асфальт, і я її підбираю.
Микола кожного літа заводив коханок, бо влітку живеться найлегше. Дві коханки померли від алкоголізму. Коли померла остання, Микола прийшов до Лариси і сказав, що бачив справжнього чорта. Чорт був білого кольору. Лариса три дні доглядала Миколу, і тоді вони знову, за довгий час, кохалися. Микола не міг обхопити Ларису руками.
- Лариско, чому ти така товста?
- Ти розлюбив мене, і я потовстіла.
На ранок третього дня Микола зник, і Лариса навіть не заплакала. Вона купила на базарі три кілограми живої риби, вкинула її в казан з окропом і, вже зварену, згодувала вуличним котам і собакам. Я стояла неподалік і спостерігала, як голодні тварини шматують рибу. Лариса навіть не поглянула в мій бік. Вона знала, що Микола повернеться. Він їй ще не все сказав.
Лариса була донькою моєї баби.
