Жлобологія

програмну статтю з промовистою назвою «Поетика суржику, або Котлета по-київськи».

Здавалося б, після постмодернізму, в епоху фейків і суцільних цитат митці приречені на вторинність, підміни і симулякри, та сучасне українське мистецтво ще з кінця 80-х — невіддільне від контексту загальносвітових тенденцій в актуальному мистецькому процесі. Тож перед відкриттям арт-центру Пінчука, ми задумали долучити до свого проекту молодих українських художників і об’їздили Україну в пошуках найкращих представників різних напрямків. У Херсоні в квартирі-музеї мого колеги ми побачили чудову експозицію, яку створювали різні автори. Найбільше мене здивував Стас Волязловський, його несподіваний текстиль, його шансон-арт. Було стільки яскравих відкриттів, що ми не могли натішитися побаченим. Ми не очікували такого вдалого початку своїх пошуків: молоді автори нас тоді невимовно здивували. Не менш цікаві й художники, які працюють з певним соціальним зрізом, — Юрій Пікуль, Гамлет Зіньковський — і багато інших цікавих авторів.

Треба визнати: це покоління, на відміну від своїх попередників, виявилося більш чутливим і внутрішньо вільнішим, що й демонструють їхні роботи.

Андрій Єрмоленко. «Блядознавство», 2011 р.

Антон Соломуха

Фото: Максим Білоусов

Антон Соломуха — французький художник і фотограф українського походження. Народився 1945 р. у м. Києві. Закінчив факультет реставрації ікони Київського художнього інституту (1973). Відомий як послідовник нового жанру в сучасній фотографії — «фото-живопис». З 1975 р. його творчість і незгоди з політичною цензурою привертають увагу КДБ. У 1978 році емігрує до Франції. Живе у Парижі досі. У 1985 р. проект Соломухи «Les Grands Mythes» привертає увагу Томаса Крінгс-Ернста, в кельнській галереї якого до 1989 р. відбуваються регулярні персональні виставки митця. У 1988 р. картини Антона Соломухи купує Музей Людвіга. У 1990 р. знайомиться з Робером Дуано. З 1995 р. займається малюнком з Анрі Картьє-Брессоном. Обидва знайомства з класиками світового фотомистецтва посприяли тому, що митець вирішив присвятити себе фотографії. В одній з найвідоміших фотоживописних серій — «Червона Шапочка відвідала Чорнобиль» (2009) — цитування класиків живопису, метод іронічної алегорії дозволяє ув’язати картини Лувру у страхітливі декорації Чорнобильської катастрофи. Роботи художника представлені у відомих музеях Франції, США, Китаю, Росії та ін.

Феномен українського жлобства як різновид порнографії

Жлобство як явище можна розглядати з кількох поглядів — філософського, культурологічного, етичного та естетичного. Якщо говорити про етичний бік питання, то, як на мене, базовим проявом жлобства є соціальна порнографія. Порнографія як система зображень, що принижує гідність людини. В Україні вона передусім представлена політикумом, депутатами, членами уряду та іншими можновладцями.

Навіть обличчя українських держуправлінців, я вважаю, це — зображення порнографічні, які варто заборонити, тому що дітям їх показувати не можна... Депутати Верховної Ради запровадили славнозвісний закон про заборону порнографії, не думаючи, що ввели закон про себе самих. Показати дитині або підліткові зображення голої натури, зроблене хорошим художником або фотографом — цілком прийнятно з етичного чи естетичного погляду, на відміну від демонстрації дитині з телевізійних екранів засідання парламенту, де блокують трибуну або ділять землю (в київській міськраді і т. д). — ось це справжня порнографія.

Навіть дивитися, як депутати різних рівнів спілкуються між собою, — принизливо для культурної людини. Обличчя цих людей радше схожі на статеві органи якихось підводних тварин. Не беруся досліджувати шлях, яким вони прийшли до такої форми буття, я просто констатую факт їхнього напівтваринного існування.

Будь-який, та навіть порнографічний у своїх роботах художник — потрібніший, ніж український політик. У світі від українського політика відмовляться усі, а професіонал порнохудожник комусь та й знадобитися.

Я вважаю, що всі, хто причетний до влади в сучасній Україні, мають бути покарані і повинні понести як не політичну, то кримінальну відповідальність, і якщо навіть не дійде до суду, то їх осудять їхні ж діти. Чи це станеться в історії, чи в мистецтві — немає значення, але те, що зараз творить український політикум, — злочин.

Так, я ненавиджу політиків, як і інші форми масової культури: футбол, кінематограф. Але не політики найгірші. Ще гірші ті, хто їх терпить, хто надає цим людям право на поширення порнографії власного виробництва. Людина, яка пише слово «професор» з двома «ф» і висуває себе на пост президента, абсолютно упевнена у своїй правоті. І цей чоловік не винен в тому, що він такий. Це провина суспільства, яке підтримує такого політика, а не вказує одразу ж на двері.

Я вважаю за краще з таких історій сміятися або ігнорувати їх, але в жодному разі не критикувати. Бо тоді жлоби отримують можливість дати відповідь і їхнє життя або існування стає осмисленим. Моє завдання як художника — бути максимально аполітичним, не створюючи подібних прецедентів.

Жлоб —

це людина, у якої немає Проекту. Яка у житті керується своїми емоціями. За відсутності інтелектуального проекту, що регулює і скеровує її життєдіяльність, людині постійно потрібне емоційне підживлення, і оскільки вона боїться загубитися або залишитися непоміченою, то перебуває в перманентному стані агресії до всього світу.

Жлоби — це люди, які навіть якщо не впевнені у силі власного інтелекту, схильні впливати на оточення за допомогою грубої сили або емоційного тиску (для цього їм не потрібно входити в систему інтелектуальних взаємозв’язків).

Жлоб глибоко впевнений, що емоційний тиск на оточення може щось змінити на його користь. Він і не думає, що навіть коли так станеться, то триватиме це недовго. У жлоба є бажання, проте величезна відстань розділяє бажане і дійсне. Він же не знає, як досягти того, чого він хоче.

Жлоб — це раб. Кожна цивілізована нація повинна мати своїх рабів. І жлоб — людина, яка ніколи не створить свого проекту. Це обслуга. Людина без майбутнього. Біомаса, яка покірно підкоряється такому ж жлобу, що має владу.