Нудна людина
Як часто я перетинаюся в житті зі жлобами?.. Та я сам — жлоб. Особливо тоді, коли доводиться захищати свій особистий простір чи сім’ю. Коли виникає необхідність спілкуватися з вахтером або з двірником, ловлю себе на думці, що не знаю, як потрібно з певними людьми говорити.
Є такі персонажі, яких я просто остерігаюся. Із чиновниками також — і не вмію, і просто не хочу перетинатися по життю. Тож якщо потрібно йти в держустанову, йду разом із дружиною, бо вона працює в суді й у неї краще склалося із розумінням того, що і як потрібно говорити. Це не значить, що я поводжуся, як божевільний художник, бо таким не є.
Мені здається, що я не зовсім справжній художник, яким його бачить і уявляє собі суспільство. Коли працюю, то буваю й іронічним, і саркастичним, і ліричним — різним, тобто сентиментальність можу собі дозволити. Не можна постійно вихлюпувати агресію, махати кулаками, бо це з часом набридає. Як тому, хто це робить, так і тому, хто на це все дивиться. Краще в будь-якому разі проявляти різноманітність, як у грі, скажімо, у футболі. Бо коли команда грає монотонно і передбачувано, то це програш — супротивник таку гру швидко зрозуміє. Потрібно бути винахідливим, якщо це тобі дано.
І ще важливо — вміти програвати, тримати удар та отримувати по голові. Коли якісь неприємності відбуваються на побутовому рівні, тоді реакції рефлекторні, а якщо є можливість подумати — то я ніколи не блокую себе, а радше стаю схожим на діру, яка пропускає агресію. А це вже інший рівень мислення.
Напевне, в побуті я ніякий. І краще перебуватиму в товаристві нейтральних людей, які не танцюватимуть на столі. Якщо ж трапилося так, що на столі хтось танцює, то вже й не знаю, що з цим робити...
Екстремальність, як на мій розсуд, доречніша в творчості, а не в буденному житті. Тут я, мабуть, людина нудна.
Гламур і фейки
Що таке гламур? Наведу гастрономічну аналогію: коли солодко до нудоти, то вже їсти не хочеться. Для мене гламур є саме таким на смак (тому надаю перевагу стравам простим і здоровим, вони мені смакують, на відміну від гламуру). А потім під гламурні речі штампують фейки.
Китайці не просто ж копіюють якісь дрібнички, вони мислять ширше, глобально — зробити копію світу. У китайському варіанті. І продати її. Це комерційна ідея у своїй суті.
Напевно, китайці не знають, що симуляціонізм уже років з 20 тому вийшов із моди. Тому їхні підробки — вже анахронізм, як і їхня копія світу.
Універмаг «Україна»
Якось я зібрався купувати ліжко, поблизу мого дому не виявилося потрібного магазину, мені порадили такий, який розташований десь на проспекті Перемоги. Тож я пішов його шукати, щоправда, точну адресу забув, ішов навмання. Проходив повз універмаг «Україна», була пізня осінь, холодно, пройшов я півкілометра — і потрапив в іншу країну, інший час, мені стало страшно, здалося раптом, що повертаюся в Радянський Союз. І я полишив пошуки магазину та й повернувся додому. Я не хочу цим сказати, що в радянські часи все було настільки погано, що аж страшно погано, або краще, ніж нині. Я не колекціоную час. Та мені настільки неприємними, бридкими видалися вулиці, що вмить вирішив: ні, купуватиму ліжко в іншому місці. А тепер мені хочеться вийти і викурити сигарету. Напевно, я піду курити на вулицю...
Жлоб. Жлобство. Жлобізм (хроніка одного мистецького проекту)
Ода невідомому чиновнику
Ця знакова подія трапилася зі мною восени 2007-го року. На Покрову, а може, і трохи пізніше. В Українському домі я проводив урядовий захід, на якому мав з’явитися тодішній президент України Віктор Ющенко. Рівно о 16.00 у центральному холі, де для урочистого дійства змонтували сцену, зібралися всі учасники події: міністри, депутати, відповідальні секретарі, запрошені гості та інші причетні до державних заходів важливі особи. Серед них із натхненним, усміхненим, але водночас хижим обличчям тріумфатора крутився і брат президента Петро Ющенко, жваво описуючи співрозмовникам свою «ідею сторіччя»: перетворити Український дім у «Галерею видатних українців», завісивши стіни колишнього музею Леніна портретами тих, хто здобув світову славу й у чиєму імені був бодай натяк на українське походження. «От взяти, приміром, Сільвестра Сталлоне, — активно артикулюючи, пояснював п. Петро свою думку тодішньому міністру культури, — він же наш: його предки з Одеси». «Так вони ж євреї...» — зауважив міністр. «А яка різниця, мають українське походження, то вже українці... Ви розумієте, в чому тут штука... Всіх! Ви розумієте? Всіх, хто має хоч мізерне відношення до України, треба тягти в наше коло... Бо ті ж самі євреї, що вони роблять? Вони всіх видатних людей тягнуть до себе, підвищуючи у такий спосіб свою культурологічну вагу. Словом, нам треба створити прецедент!» «А Віктор Андрійович коли буде?» — поцікавився міністр у співрозмовника. «Та вже їде, їде...» — похапцем відбрехався брат президента і, користуючись своїм несподівано високим статусом, побіг далі залучати адептів до «геніальної» україноцентричної моделі всесвіту.
Президента чекали ще години півтори. Двічі давали хибні команди: «їде! Їде!» Народ знову скупчувався перед сценою, удавано жваво імітуючи натхненне передчуття появи «гаранта», але через декілька оманливих хвилин чекання зневірено розбрідався по великому холу. «Задовбало це жлобство!» Я повернув голову. За моїм правим плечем стояв зі смаком одягнений і модно зачесаний молодик, який, як виявилось, був заступником керівника протокольної служби президента. «Ну не можна ж так народ обманювати! Негарно це. По-жлобськи!» Мені дивно було чути ті слова від людини, завданням якої є, крім усього іншого, берегти честь і гідність першої особи в країні. Але слова і жести мого співрозмовника свідчили про те, що йому, чиновнику, «накипіло»: «Ще два роки тому я справді вірив, що можна все змінити... в цій країні. Причому, зауважте, щиро вірив! Тому залишив роботу в банку і подався на державну службу! Але те, що тут відбувається, інакше як жлобством і не назвеш. Селюки, що дорвалися до влади, — це страшно! Жлобство — це наша ментальна карма. Через нього все гине! Тепер я розумію, чому Україна ходить по колу, раз у раз наступаючи на ті самі граблі... Бо державою керують жлоби з абсолютно сільською аграрною філософією, естетикою, мисленням... Причому так на всіх рівнях... Повірте, ця країна приречена. І вона загине не через зовнішню агресію, не через геополітичні чвари міх Сходом і Заходом. Вона згниє зсередини через своє жлобство, бо неспроможні її керманичі, байдуже, що помаранчеві, що біло-сині, вийти за межі свого хуторянського жлобства... До речі, так вже не раз в історії України траплялося — коли б, здавалося, є всі передумови для ривка уперед, але щось постійно заважає... Так і за гетьманів було, і за У HP. А я все думав: ну в чому ж річ? А тепер воно, бачите, і в нашому житті трапилося. Жлобство! Оце одвічне українське жлобство — все губить! І з цим нічого не поробиш! Але ж треба щось робити.... О, вибачте, з охорони телефонують... Здається, таки приїхав...»
А через півтори години, коли урочистий захід закінчувався виступом хору імені Верьовки, що у колишньому музеї Леніна співав для перевдягнених у вишиванки комуністів «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю», я, поклавши до кишені скромний гонорар, проходив холом до виходу, — раптом зрозумів, що то за моїм плечем у подобі чиновника протокольної служби президента, можливо, стояв сам Божий Ангел і підказав мені геніальну ідею! Їй-бо!
