повернувся додому та й тримав як пам'ятку, бо мав те чудо за дяку від Христа за те, що допоміг нести хрест. Від того й пішло фарбування та писання яєць на Великдень.Починають писанкарювати на свято Стрітення (15 лютого) — тільки-но молоде сонце набирає сили, прямуючи до весни. Розписують писанки аж до Зелених свят, магічними візерунками відзначаючи періоди весняних змін.За традицією, писанки пишуть дівчата і жінки. Дівчата пишуть писанки, щоб прикликати щасну долю. Бездітні жінки — щоб дитинку народити, їм радять три роки підряд писати по дванадцять писанок і роздавати дітям. Господині — щоб у хаті були злагода й достаток, щоб усі були здорові й веселі. Дівчата можуть писати гуртом, а матері — тільки самі, вночі, коли всі поснуть. Берегиням родинного вогнища потрібні тиша, спокій і зосередження на добрих думках. Як сутеніє, кажуть: "Вже діди снують по кутках, пора дітям спати, а нам писанки писати".На Великдень писанками вітають один одного родичі й друзі. Зазвичай, пишуть від п'ятнадцяти і більше. Одну-дві кладуть до великоднього кошика на посвячення, дві-три — на цвинтарі, одну- дві — священику в церкві. Частину роздають дітям, які приходять христувати чи приносять "калач", частину — роздаровують. Дітям дарують світлі, яскраві писанки. Господарям — із зображенням сорока клинців, кривульок та безконечників. Старців обдаровують чорно-білими писанками з "небесними мостами" й "поясами". Дівчата вручають своїм коханим червону писанку. А хлопці тим дівчатам, які їм подобаються, дарують на Великдень хустинку або намисто — делікатний натяк на сподіване весілля. На найкращих писанках дівчата настоюють воду, а потім нею вмиваються, щоб бути "гарними, як писанка".Писанок, на відміну від крашанок, у їжу не вживають, адже це обереги. Подаровані писанки тримають в оселі на почесному місці до наступного Великодня, а то й протягом багатьох років. Якщо писанка ненароком поб'ється, її слід закопати в землю, бажано на городі або в полі. Свіча
Як уособлення небесного вогню, свіча відігравала значну роль не тільки в повсякденному, айв обрядовому житті українців. Вона була обов’язковим ритуальним атрибутом в усі три найважливіші моменти: під час народження, весілля та смерті. Свіча набула особливого значення в народній магії, її застосовували як один із найважливіших оберегів. Особливо зросла роль свічі за часів християнства.Спалювання дідуха, великодні багаття, вогнища на Купала — всі ці звичаї відображають особливе ставлення до вогню. Годилося вшановувати його, звертатися до нього з побожністю. Аж ніяк не годилося дозволяти собі, як свідчить переказ, поводитися з полу- м'ям фамільярно: "Ніколи не кажи вогню: "Брате!". Пошанування його було пов'язане з культом сонця, про життєдайні й водночас караючі властивості якого українці знали з давніх-давен.Багато народів світу вірили, що життя в тілі й вогонь, який запалювали в оселі, — явища взаємозалежні. Якщо він раптом погасав — тієї ж миті мало скінчитися й життя людини. Тому вогонь у помешканні завжди намагалися підтримувати. Лампадка, яка горить перед образами, не загасаючи, — це християнізований відгомін давнішого уявлення про домашній вогонь як аналог людського життя, відповідник душі, що перебуває в тілі.Те саме вірування мало втілення у ворожіннях зі свічею чи скіпкою, або, як її ще подекуди називали, лучиною. В Галичині в такий спосіб ворожили на смерть. Учасники таїнства збиралися до хати, одна з дівчат запалювала скіпки й роздавала їх усім присутнім, які при цьому співали:Ай ке би-м знав, єж погину,Запалив би-м і свою хатину:Най би вона ізгоріла,Що мене не приютила!Чия скіпка швидше погасне, той і помре раніше. Учасника ворожіння, в якого вона перестала горіти, всі обступали, співаючи: Не покидай же нас, наш милейкий,У світ не ходь далечейкий:Бо нам без тебе, сивий голубе,Ой тяжко, тяжко, ой тяжко буде!Якщо скіпка гасла в дівчини, то її готували до смерті й, поклавши на лаву, оплакували. Іноді молодий хлопець пропонував їй одружитися — і вона тут же "воскресала". Подібне ворожіння було і в росіян: якщо скіпка горіла ясно — довго жити тому, хто її тримає; з іскрами — будуть хвороби; погасне — той, хто ворожить, помре.Ворожили зі свічкою і на Купала. Дівчата діставали з-за пазухи заздалегідь приховані свічі, ліпили — кожна до свого вінка, а потім вінки пускали на воду. Якщо вінок пливе добре і свічка горить — дівка незабаром заміж вийде. Коли крутиться на місці — ще дівуватиме. Якщо вінок пристане до далекого берега — туди дівчина й заміж піде. Свіча, поглинута хвилею, віщувала смерть.Росіяни знали також замовляння на смерть зі свічею, про що свідчить пісня:Тм гори, гори, моя рублевая свеча,Тьі умри, умри, у милого жена.Догорат, догорат, моя рублевая свеча,Умират, умират у милого жена.При важких пологах баба-пупорізка запалювала свічку, щоб пришвидшити народження дитини. Для молодого й молодої виготовляли перед весіллям індивідуальні свічі. Тому, хто помирав, давали в руки свічку, щоб полегшити відхід. В цей час спостерігали за тим, як вона горіла, щоб зауважити момент, коли смерть забирає душу. Якщо вогник свічі здригався, твердили, що це душа вийшла з тіла попрощатися з усім і всіма, кого любив небіжчик. Мала горіти свіча й по смерті, допоки тіло перебувало в оселі.У міфології різних народів світ померлих — дзеркальне відображення світу живих: що тут живе — там мертве, що тут уражене — там неушкоджене, що тут сліпе — там зряче, що тут видиме — там невидиме. І навпаки. Мрець, сліпий у цьому
