світі, добре бачив у тому.Проте у слов'янській народній традиції смерть і потойбіччя тісно пов'язані з уявленнями про перехід із "Божого світу", "білого світу", зі світу сонця у світ мороку й пітьми. Тому, коли померлий відходив, обов'язково годилося запалити свічку, яка згодом мала висвітити шлях у царство пітьми. Не запалити свічки при покійному — вважали великим гріхом. Без свічки він був би у вічній темряві: "А хто умре без свічки, то в одно сиди на тім світі у пітьмі". Якщо ж, траплялося, свічку не запалювали, її намагались "послати" померлому з іншим мерцем.Вшановуючи померлих, про них пам'ятали й, насамперед, дбали про те, щоб на тім світі їм було видно. Для цього використовували "задушну" свічку, яку запалювали вдома або, засвічену, пускали на дощечці по воді.На Поділлі українці давали помани (обрядовий хліб) із запаленою свічкою на обідах, де вшановували померлого. Помани підносили тому, кого найбільше любив або до кого був близький покійник. Подібний обряд існував і в сербів: вони вірили, що коли не запалити "задушної" свічки, то мертвий родич залишиться без світла, блукатиме в темряві. У Чистий четвер серби пускали свічі на воду, промовляючи при цьому молитви, згадуючи імена померлих та назви небесних світил.
Повсюди в Україні здавна виготовляли свічки вдома — поряд із заводським виробництвом церковних свіч. Бджіл у багатьох місцевостях розводили дуже охоче. Великі пасіки були тільки в заможних селян, тоді як маленьких — від трьох до двадцяти вуликів — існувало дуже багато. Микола Сумцов твердив, що українські селяни дуже любили "божу муху", бо навіть маленька пасіка давала меду на Спаса й воску на свічку Господу. Саме виготовлення свіч відбувалося з великим благоговінням. Коли сукали свічі Богу, дбали про чистоту роботи й матеріалу, обирали для цього певні дні й навіть години (на Водохреща, наприклад, свіч не виготовляли), проказуючи при цьому молитви Й запалюючи М.Пимоненко. Святочне ворожіння
лампадку перед іконою. Віск топили на припічку і в нього своєрідно "огортали" гніт. Іноді до воску додавали фарбу — й тоді з'являлися кольорові свічі. їх часто оздоблювали позліткою. Особливого поширення набули свічки- трійці, виготовлені за особливою технологією, розмальовані і прикрашені.Віск віддавна мав значення оберега. Оскільки з нього виготовляли свічі, він став обов'язковою речовиною не тільки в народній медицині, а й у магії та ворожіннях. Вважали, що він відвертає лихе, стоїть на заваді нечистим силам. Задля вдалого полювання воском покривали кулі, восковий хрест закопували разом зі скарбом — щоб надійніше заховати. Воском заліплювали отвори, куди перед тим ховали інші обереги: ртуть, ладан. Для того щоб мрець не ходив до живих після своєї смерті, йому на груди клали восковий хрестик, а в руку давали свічу — для того, щоб добре бачив у потойбіччі.Виливання воску — щоб позбутися переляку, поворожити на життя і смерть, знати про місце перебування злочинця — один ізнайдієвіших засобів народної магії. Щоб "вилити" переполох, на голову чи живіт хворого ставили миску з холодною водою, куди лили розтоплений у печі за три рази віск — у воді застигало зображення предмета, тварини, людини, що спричинились до переляку. При цьому баба-шептуха примовляла: "Я сей переполох рабі Божій (ім'я) присікаю і виливаю на сході і на сповні, і на молодику". Використовуючи віск, часто ворожили й дівчата: вони розпізнавали в обрисах застиглого воску свого судженого.У росіян та "в землі війська донського", як твердить М.Сум- цов, була відома "обидяща" свіча. В Україні теж про неї знали, але якоїсь окремої назви вона не мала. Таку свічу ставили в церкві у незвичайний спосіб — перевернувши верхнім кінцем донизу. При цьому слід було проказувати молитви за здоров'я та благополуччя того, хто завдав лиха чи образив. Думали, що злодія, за якого помолилися, засвітивши "обидящу" свічу, мучитиме совість — і незабаром він поверне вкрадене. Самі ж злодії начебто вірили, що є така свічка, виготовлена з людського смальцю, при якій безкарно можна вкрасти все, що завгодно, а господарі будуть спати мертвим сном. Розповідали навіть, що були випадки розкопування могил із метою виготовлення злодійської свічки. Загасити таку свічу не можна ні в який спосіб, тільки кінським послідом.Південні слов'яни з воску виготовляли спеціальні фігурки: зображення людських частин тіла або тварин, давали обітницю — й у визначене свято приносили свічу та воскову фігурку, щоб позбутися хвороби чи іншого лиха.Особливе значення для українців мала страсна свіча, або, як її ще називали, громова, громнична, громниця. Повернувшись із церкви після вечірні Страсного (Чистого) четверга, з нею обходили господарство: стайню, клуню, комору. Скрізь накопчували хрести при вході та на вікнах — від нечисті. А коли цю свічку брали із собою до церкви ще й наступного дня — Страсної п'ятниці, коли виносили плащаницю, — то вона набувала магічної сили: запалюючи її, згідно з уявленнями, можна було уникнути згубних наслідків грози, повені, пошесті, землетрусу, загасити пожежу, припинити епілептичний напад. Запалювали цю свічу й тоді, як на мешканців дому нападав страх. Воскові кульки зі свічі, освяченої у Страсний четвер, вважали оберегом від пропасниці й носили як намисто. На Стрітення запалювали громничну свічку, щоб літо зиму побороло. Селяни іноді виливали громничні свічі дивовижних розмірів — два аршини завдовжки й до десяти футів вагою. НаХарківщині вважали, що особливо велику силу мала свіча, яка горіла під час дванадцяти Страстей — із року в рік. Хто має таку свічу, в того у хаті пануватиме лад і в господарстві усе вестиметься. Тримали таку свічу на покуті.Братства та ремісничі цехи мали "іменні" свічі, їх запалювали під час ремісничих та релігійних свят, посвячення у члени братства, урочистих засідань. У Києві
