народі все це мало спільну назву — "пироги". На початку святкової вечері на стіл ставили миску з пирогами, батько сідав перед нею і прихиляв голову, ніби ховаючись. Діти, вдаючи, що не бачать його, питали в матері: "Де наш тато?". Тоді батько з-за пирогів відповідав: "А хіба ви мене не бачите?" — "Не бачимо". — Дай, Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили!". Метою цього обряду було відігнати негаразди, забезпечити добробут у наступному році.На Масницю в Україні варили вареники, говорячи, що в цей час і "бусурмени вареники їдять". Колись вареники були винятково ритуальною стравою, пов'язаною з культом місяця. Також вареники варили дівчата й роздавали хлопцям у день Сорока святих мучеників (22 березня) — щоб "мороз любистка не побив". Цього ж дня пекли сорок медових печивець у вигляді пташок і роздавали дітям — "щоб птиця водилася". Насправді це була своєрідна жертва: вірили, що в цей день із вирію прилітає сорок жайворонків, тобто незабаром почнеться весна.Особливі різновиди хлібних виробів виготовляли і вживали після Масниці під час Великого посту. Так, в Україні в перший день посту їли спеціальні сухі коржі — "жиляники". Вони сильно контрастували із багатими масничними стравами й нагадували про стриманість наступних кількох місяців. На четвертому тижні Великого посту, в Середохресну середу, господині пекли хлібини у формі хрестів, посилані маком, і мастили їх медом. Частину з'їдали, іншу — зберігали до сівби, що було відгомоном жертви духам поля.Важливе місце серед інших різновидів обрядового хліба посідають паски, які в деяких регіонах України називаються "баби". На сході пасхальний хліб був інакшим — прісним, мав прямокутну форму і пов'язувався з чоловічою символікою. Перше свідчить про те, що ця традиція дуже давня, адже прісний хліб з'явився раніше, ніж квасний. Друге — про те, що цей хліб був присвячений підземному богу, пов'язаному із плодючістю. Прямокутник у ранніх формах мистецтва позначав поле й був символом цього бога. Пізніше ідея плодючості, збережена у великодньому хлібі, знайшла вираження у його фалічній формі.Літні свята були не такі багаті наїдками, як зимові та весняні. Тут перевага віддавалася обрядам, метою яких було вшанування духів плодючості та душ померлих. Від цього залежав майбутній урожай. На Зеленому тижні свіжоспечений хліб ставили на вікно. Вірили, що його парою харчуються русалки.День Івана Купала, одне з найбільших календарно-обрядових свят, безпосередньо був пов'язаний із майбутнім збиранням урожаю. У давньоукраїнських літописах зазначається, що "ідол Ку
пало" був богом земних плодів, і йому приносили жертви на початку жнив. У цей день селяни намагалися влаштувати трапезу в полі на межі. Серед інших смачних наїдків особливе місце займали вареники із сиром. У Білорусі цього дня пекли бабки — прісні млинці,
Різновиди прикрас на великодньому готували вареники із гречано-хаібі - паскахго борошна й товченого конопляного насіння. У Сербіїпекли "крстні калач" — круглий пшеничний хліб із великим хрестом. У цей хліб утикали свічку, священик читав над ним молитву, після чого всі присутні з'їдали по шматочку. Це було типове жертвоприношення, за яким ішло причащання тілом жертви. У Росії напередодні Івана Купала всі дівчата села збиралися в одній хаті "товкти у ступі ячмінь". Наступного дня з цього ячменю варили кашу, яку їли ввечері із коров'ячим маслом. Ця каша називалася кутею."Хлібні" обряди, що супроводжують оранку, сівбу, зажинки та обжинки, годі й перелічити. Зазначимо лише, що кожен із них супроводжувався обідом, частиною якого були спеціальні страви з борошна. Так, в Україні на початку жнив господиня готувала вареники, а на обжинки випікала величезний коровай із нового зерна, який по шматку роздавали всім членам родини та женцям. У Чехії на початку жнив готували пряжмо — запікали на сковороді дозрілі зерна хлібних культур. У Болгарії після жнив випікали турту — прісний хліб, який мазали медом і роздавали сусідам та родичам.Окремо скажемо кілька слів про кашу. Адже каша й хліб у міфологічному розумінні — страви одного порядку. Обрядове вживання каші пов'язане з обрядовим використанням хлібного зерна і зустрічається в ритуалах багатьох народів. Народи Індії приносили ячмінну кашу в жертву богу скотарства Пушану. Римляни готували кашу в день народження дитини. Давні германці те саме робили на свято Берхти або Гольди — жіночого божества, прообразом якого була неолітична Велика Богиня. І досі фразеологізм "заварити кашу" означає початок якоїсь складної і важливої справи.Ми вже згадували про звичай вживання каші під час календарно-обрядових свят, зокрема про кутю. Сказали й про поминальне коливо. Додамо лише, що коливо жінки готують також у першу суботу Великого посту. Цього дня згадують померлих. Горщик із коливом та медом несуть до церкви і справляють над ним панахиди.Каша здавна належала до обрядових весільних страв. Саме слово "каша" колись вживалося на позначення весільного свята. Кашу підносили молодим на князівських весіллях. По закінченні трапези наречені брали кілька ложок каші й підкидали до стелі — приносили жертву богам та духам. До речі, те саме роблять на Святвечір із кутею. Якщо підкинута кутя прилипне до стелі — рік буде врожайним.На Бойківщині молодим дарують кашу наступного дня по весіллі. Подекуди кашу їсть лише молода. Тут бачимо зв'язок із обрядами народження, в яких каша символізувала дитину, а горщик — жіноче лоно.Споживання так званої "бабиної каші" було заключним обрядом хрестин. Ось як це виглядало, за фольклорними записами: "Коли обід приходить до кінця, гості починають кахикати, що значить — пора вже подавати "бабину кашу". Баба встає, йде до печі, виймає з печі кашу й несе до столу.Біля столу бабу
