вже скучила, бо вже скучила Дівчина за мною".У даному прикладі первісне міфологічне значення Дунаю як кордону між двома світами збереглося в дещо трансформованому вигляді: військовий стан та мирне життя — це дві абсолютно різні просторові сфери, два світи, розділені між собою. У цій же пісні Дунай зображений як річка забуття на зразок давньогрецької Лети. Отаман, відповідаючи на прохання козака, радить: "А ти випий води холодної — дівчину забудеш".У весільних піснях Дунай є символом шлюбу, він поєднує дівчину із нареченим, назавжди відділяючи її від власного роду. Таку саму символіку має і вінок, вкинутий у Дунай. Ось як зображує єднання двох закоханих галицька дівоча колядка:Плила Касуня бистров рікою,В Дунаю! В Дунаю, море,Касуню, зоре,Серденько!За нев батенько над береженьком: "Подай, Касуню, білу ручку"."Ручки не даю, най си плаваю".Плила Касуня бистров рікою,За нев матенька (батенько, сестричка...)Плила Касуня бистров водою,За нев миленький до береженька:"Подай, Касуню, білу ручку!"Ручку подала, сама виплила.Як казковий вирій, рай, Дунай пов'язаний із птахами, на яких, за легендами, перетворюються людські душі. В українській пісні Мати Божа ластівкою купається в дунайських водах:Ой на Дунаєчку, на бережечку,Там ластівочка та купалася,То не ластівочка, то Божа Мати...У польській весільній пісні парубок побачив свою наречену, коли вона плавала по Дунаю у вигляді сірої качки. У білорусів зустрічається лайка: "Відьма ти київська, сова дунайська!". У фольклорі київська відьма вважається найнебезпечнішою. Очевидно, що епітет "дунайська" надавав слову "сова" якогось винятково негативного значення. У пісні "Сокіл з орлом, сокіл з орлом купається" сокіл питає в орла: "Чи був, орле, чи був, орле, на Дунаї? // Чи не знаєш про ногаїв?". Очевидно, історичний контекст наклався тут на міфологічний зміст. Орел — птах потойбічний, тому він мусить знати все. На це й натякає пісня згадкою про Дунай. Отже, відповідь орла є цілком логічною: "За річкою, за річкою, за Дунаєм, // Хоч я й не був, а й так знаю!..".Найчастіше образ Дунаю зустрічається в таких жанрах фольклору як колядки та щедрівки, ліричні та епічні пісні. У більшості пісень назва "Дунай" супроводжується епітетом "тихий".Є легенда про походження Дунаю з крові вбитого богатиря, ім'ям якого й назвали річку. Оскільки Дунай у фольклорі — річка скорботи, то в піснях її походження часто пов'язують із дівочими чи материнськими слізьми. У піснях Дунай виступає як жива істота, велична, але небезпечна. Він може вести розмову з іншими річками, зокрема із Дніпром, якого величає: "Дніпр-батьку, Славуто!", визнаючи його першість. До Дунаю, як до живої істоти, пророчого помічника звертаються козаки:Чом ти, Дунаю, став так смутен,Став так смутен, каламутен?.....Ой чом коні гетьманськії Не п'ють води дунайської?..В історичних піснях Дунай згадується як кордон українських земель. Так, у пісні "Світ великий, край далекий, та ніде прожити" сказано, що цариця хоче "зігнати запоржців та аж до Дунаю". У пісні про Максима Кривоноса та Богдана Хмельницького "Не дивуйтеся, добрії люди" козак закликає побратимів загнати "ляшка, вражого сина, // Аж за той Дунай глибокий". Іноді Дунай є загальним позначенням чужинського краю:Ой краєм, краєм, краєм Дунаєм, їздить, поїздить гордоє паня,Турського царя барзо викликає...У коломийці бачимо виразне протиставлення рідної сторони та чужини, названої Дунаєм:Ой ходжу я по Дунаю та так си думаю:Нема кращих дівчаточок, як в рідному краї.Згадки про Дунай у його міфологічному значенні часто зустрічаються у творчості як класичних українських письменників (Тараса Шевченка, Олени Пчілки, Івана Нечуя-Левицького), так і сучасних (Івана Драча, Миколи Вінграновського та багатьох інших).ВітерВітер — це, передусім, вільний простір. За стародавніми уявленнями, повітря асоціювалося з порожнечею, а згодом — із місткістю, в якій опинилися першостворені речі — небесні світила, рослини та істоти. Вітер, повітря в міфології сприймалися як божества, що відділили небо від землі, адже на початку небо-батько й земля-мати були нероздільними. І тільки пізніше народжені ними діти силоміць відокремили їх одне від одного. Відтоді божество Вітер (за інтими міфами, древо) тримає на собі небо, не даючи йому знову злитись із землею і розчавити створений світ.Міфологічний "священний шлюб" неба і землі ілюструє загадка: "Тато високий, мама низька (за іншими варіантами: широка, плоска), син кучерявий, невістка сліпа" (небо, земля, вітер, ніч).Про "кучерявість" вітру поговоримо дещо пізніше, а щодо невістки, то її характеристика: "сліпа" охоплює цілий комплекс давніх уявлень (про шлюб, потойбіччя, протиставлення "свій—чужий", міфологему "зрячості") й пов'язана з весільним ритуалом, у якому наречена мусила вдавати, що сліпа.Відгомоном давніх світових міфів про боротьбу богів і водночас свідченням невгасимого інтересу до могутніх природних явищ можна пояснити появу в різних фольклорних жанрах сюжетів про змагання вогню, води, вітру, морозу, сонця тощо. У популярній серед дітей казці оповідається, як зустрілися Вітер, Мороз і Сонце з дівчиною, яка сказала "Здрастуй", та не було зрозуміло, кому. Вони її наздогнали й перепитали. "А вона стала, подивилась- подивилась: "А кому я сказала? Отому чубатому". Розсердилися Сонце й Мороз, захотіли її один спалити, а другий заморозити, але вітер її захистив".Перемога вітру в казці має своє міфологічне обгрунтування. Те, що дівчина називає вітер чубатим, з одного боку, співвідноситься з еротичним значенням кучерявого волосся, а з другого — ототожнюється з
