води, підходить до печі й кидає у воду вугілля, спостерігаючи за ним.Весняний звичай стрибати через багаття пов'язаний із очисною силою вогню. У біблійних текстах неодноразово зустрічаються згадки про язичницьку традицію в різних народів проводити крізь вогонь юнаків та дівчат: "Нехай не знайдеться між тобою такий, хто переводить свого сина чи дочку свою через огонь... Бо гидота для Господа кожен, хто чинить таке, і через ті гидоти Господь, Бог твій, виганяє їх..." [5 М. 18:10,12]. Очищення вогнем проходило й молоде подружжя (або лише наречена). Молодят проводили через вогонь перед весіллям або під час шлюбного обряду. А свахи, тримаючи весільні свічки, намагалися звести їх докупи так, щоб вони горіли одним спільним вогником. Це було символічне поєднання двох родових вогнищ. У деяких місцевостях України після першої шлюбної ночі жінки разом із молодою йшли за село — "смажити молоду". Розкладали багаття й через нього стрибали.Віра у святість вогню була дуже сильною. У давніх слов'ян існував звичай: людину, яку підозрювали у скоєнні злочину чи порушенні закону, кидали у вогонь. Вірили, що стихія не зачепить невинного. Звідси — й відома приповідка: "На злодії шапка горить". Пізніше цей варварський звичай "успішно" застосовувала Для доведення провини жертви середньовічна інквізиція.Первісне походження вогню народна уява пов'язувала з пекельними місцями. На доказ цього існує багато християнських легенд, у яких, очевидно, відобразилися раніші язичницькі уяв
лення. Сюжети цих легенд приблизно однакові й різняться лише окремими деталями: "Розіклав якось чорт вогнище і пильнує його. Бог послав до чорта архангела Гавриїла і дав йому залізну палицю. Прийшов архангел Гавриїл і почав розмову з чортом, та непомітно при цьому й застромив у вогнище кінець своєї залізної палиці. Коли встромлений у полум'я кінець палиці розпікся, архангел кинувся навтіки. Чорт за ним, і ось-ось уже наздожене. Бог тоді каже Гавриїлові: "Кидай палицю!". Архангел кинув, палиця вдарилася об камінь, а іскри так і сипонули навсібіч. Звідтоді люди знають, як добувати вогонь". За часів християнства пекло змальовувалося у вигляді вогняної річки, яку оберігає чи утворює своїм тілом змій.Підземному вогню у фольклорних творах приділено найбільшу увагу. Вогонь вважався обов'язковим атрибутом "нижнього світу", де, за повір'ями, перебувають душі предків та всілякі чудовиська. Ритуальні вогні палили під час свят літнього та зимового сонцестояння, сподіваючись на милість божества, від якого залежав майбутній урожай. Із тією ж метою ритуальний вогонь запалювали в час лиха.Вогню як символові підземного божества приносили людські жертви. За свідченням археологів та істориків, у слов'ян, як і в інших народів світу, довгий час зберігався звичай трупоспалення. Тіло небіжчика, спалене вогнем, відігравало роль жертви підземному божеству. Відгомоном уявлень про вогняну стихію потойбічного світу є традиція запалювати свічки в хаті та на могилі померлого. Обов'язковим елементом прадавніх поховань була червона вохра. Пізніше у християнській символіці червоний колір став ознакою жалоби, смерті, тому сербський звичай одягати небіжчику червоний капелюх та український козацький — прикривати обличчя червоною китайкою — пояснюються зв'язком цього кольору з потойбічним світом.У деяких фольклорних текстах червоний та золотий кольори є ознакою нечистої сили. Вона, мовляв, може обертатися блискучими, металевими або червоними предметами: коралями, поясами, хустинами, стрічками, каблучками, голками. Якщо дівчина підбере цю річ, до неї почне літати вогняний змій. Є легенда про те, як чорт бабам хустини продавав. На одному ярмарку чорнявий москаль майже задурно віддавав червоні хустини. Жінки, котрі купили їх і одягнули наступної неділі, не змогли увійти до церкви, бо якась сила стримувала їх. На порозі церкви жінки падали, на губах виступала піна, вони богохульствували. Завдяки молитвам та святій воді декого з них священик зміг повернути до нормального стану, але деякі померли, не прийшовши до тями, без сповіді та причастя.Узагалі, чорт у легендах часто постає у вигляді парубка з червоним капелюхом на голові або з червоним пером на капелюсі. Він може наділити людину багатством, яке не приносить щастя. Звідси ж походить вираз про гроші, які обпалюють. А приказка "чужими руками жар загрібати" нагадує нам про тих, які "чужими руками" роблять щось недобре для інших, але вигідне для себе.Утіленням вогняної стихії часто вважали велетенського змія- дракона, мешканця підземних глибин, володаря численних скарбів (які також асоціювалися з вогнем). У скандинавській "Давній Ед- ді" підземний скарб, що його охороняв дракон, названий "полум'яно-червоним багатством". В Україні вірили, що на місці заритого скарбу вночі світяться сині вогники. Якщо в такий вогник кинути шапкою, хустиною, поясом або ж чоботом, закляття зникне, і скарб можна буде викопати. Скарб можна здобути також за допомогою вогняної квітки папороті, що зацвітає в ніч на Івана Купала. У фольклорі вогняний змій є мешканцем металевого царства. У казці "Край світу та три царства: мідне, срібне й золоте" хлопець дістається до змієвих володінь, пройшовши три царства, де все, відповідно, зроблене з золота, срібла чи міді: і люди, й вівці, й дерева, і трави. У казці "Про золоту гору" троє братів вирушають на золоту гору, яку стереже змій, а дружина Івана-цареви- ча з однойменної казки тікає від свого чоловіка до батька-змія, що мешкає на золотих горах.Приборкати підземний вогонь, за народними уявленнями, вміють лише ковалі. Вони мають причетність до таємниць підземного світу, а іноді знаються навіть із нечистим. Тому в легендах представники саме цієї професії найчастіше є змієборцями.Проявом поваги до так званого земного вогню було вшанування хатнього вогнища. Його
