наступного року. До речі, були легенди про літаючого змія, який носить багатство тим, хто вміє з ним поладна- ти. Говорили: якщо червоний змій летить — несе гроші, синій — зерно, білий — молоко.Існують і уявлення про веселку як про велетенське перевесло. Розповідають, що за його допомогою Матір Божа набирає води з двох морів, що розлилися по краях землі. Вночі перевесло з'являється на небі у вигляді Воза (чи, як його ще називають, Великої Ведмедиці). На Волині про це сузір'я навіть кажуть "Дівка воду брала". Веселка-перевесло згадується в загадках: "Два моря на перевеслі висять".Є легенда, що веселка — це шлях до неба, велетенський міст, по якому сходять на землю янголи. Про це свідчить і її друга назва "райдуга" — райська дуга. За біблійною легендою, веселка — це знак угоди між Богом та людьми. Після потопу Бог пообіцяв праведному Ною, який урятувався з родиною, що більше ніколи не насилатиме на землю такої страшної нищівної зливи. На згадку про це Він створив веселку.За болгарським варіантом цієї ж легенди, веселка сяятиме в небі до Страшного Суду. Якщо ж вона зникне — значить наближається судний день.Уподібнення веселки до мосту зустрічається в міфології багатьох народів. Так, давні германці (предки німців та скандинави) називали веселку найміцнішим із мостів, по якому на своїх білих конях рухаються світлі боги аси. Литовські діви лауме, володарки дощових хмар, спускаються на землю за допомогою різнобарвних поясів, щоб зваблювати смертних своєю неземною вродою.У багатьох слов'янських народів є легенда про те, що веселка — це пояс Пресвятої Богородиці, який вона ткала від самого народження Христа. Після розп'яття Христос зійшов до пекла, щоб вивести звідти всіх праведників. Але в пеклі залишилося ще дуже багато грішних людей. Тоді Діва Марія пожаліла їх і випросила у свого Сина дозвіл вивести звідти стільки людей, скільки зможе сховатися під її одягом. Вона розгорнула свій пояс і вивела всіх, хто ще залишався в пеклі. І тепер Богородиця продовжує ткати на небі свій пояс, щоб у день Другого пришестя Христа врятувати ще більше грішних душ. Дощ
Дощ — це, насамперед, живлюща волога, яка запліднює землю. Очисна сила й дух предків сходять на землю "з місячним променем, з дрібним дощиком". У колядках про походження всесвіту дощ названо "самим Господом Богом".Такі колядки оспівують могутність природних стихій, які постають в образі божественному. Між собою часто сперечаються сонце, вітер, мороз або — сонце, місяць і дощ: хто сильніший. У колядках вони — то три товариші, то три брати:Ой мав батенько й а три синойки:Перший синойко — ясне сонейко,Другий синойко — й а місячейко, Третій синойко — дрібний дощейко.
Про дощ у загадці сказано: "довго нема мене — все в'яне, а як пройду — знову оживає". Божественна сутність дощу означена тим, що його "просять", а із його приходом починають утікати, "ховатися". В уявленнях давніх українців, дощ постає в образі "золотих батогів", що висять "за лісом, за пралісом".Вірили, що дощові хмари викликає св. пророк Ілля за наказом Господа. Бог має склади дощу десь на краю світу. І при потребі посилає св. Іллю та глухуватого янгола випустити дощ. Вони набирають його й розносять. Часто трапляється, що дощі бувають затяжними. Так буває через те, що янгол недочуває. І ко- ли Господь каже: "Ходи там, де чорно", то янгол ходить там, де вчора. А коли Бог посилає "туди, де просять, де ждуть", то янгол іде туди, де косять або жнуть. З цього приводу і прислів'я існують: "Дощ іде не там, де чорно, а там, де вчора", "Дощі не йдуть тоді, як просять, а йдуть тоді, як косять". Кажуть, затяжні дощі бувають іще й тому, що старий Бог пішов у гості, а малі боженята позалишались удома та й бавляться.Твердили також, що дощ викликають янголи за допомогою великої сіті, на яку ллють воду, переносячи її з одного місця на інше. Подекуди розповідали, що дощ пов'язаний із пирханням коня якогось дивовижного чоловіка. Коли той їде через річку, а його кінь захопить при цьому води й пирхне, то одразу ж піде дощ. Чистий теплий дощ на Поділлі називали манною небесною.Уявляли також, що дощ — це вода, яку помпує райдуга, "цмок". Воду всмоктує лише райдуга синювато- червона, тоді як яскраво-червона цього не вміє робити, вона тільки веселка, "звеселяє небо", яке до того було сумним. Разом із водою, яку райдуга втягує із морів, річок, озер, ставків, колодязів, на небо потрапляє все, що є у воді: жаби, черв'яки, риба, каміння. Усе оте, нібито, випадає з хмари разом з дощем.Міфологічний зв'язок вод земних і небесних засвідчує, насамперед, обряд викликання дощу, який здійснювали під час посухи біля колодязя. Цей ритуал мав дуже давні корені й був продовженням язичницьких треб біля джерел земної води, щоб задобрити та викликати воду небесну. Про ці ритуали є свідчення в давніх пам'ятках. Так, у Початковому руському літописі під 854 р. про полян сказано, що вони погани, які приносять жертви озерам і колодязям. В XI ст. митрополит Іоанн II викривав тих, хто приносить жертви бісам і болотам, і колодязям. А у XII ст. Кирило Туровський твердив, що із часів християнізації Русі вже не назвуться богами ні сонце, ні вогонь, ні джерела. Пояснюють давні свідчення і причину жертвувань біля колодязя: "Дощу шукали від нього". Проте прохання могли бути й іншими: наприклад, вилікувати хворобу очей.В народі вірили (вірування ці збереглися почасти й досі), ніби посуху спричиняють два змії, що гризуться в якомусь пралісі. Від їхньої люті сохнуть небо й земля. Києм, яким вдасться розборонити цих зміїв, можна зібрати громові хмари й викликати дощ. Про зв'язок змія з дощем свідчить і вірування, зафіксоване на Поділлі, що прутиком, вимазаним у крові полоза, можна відвести
