Символічні зображення на браслетах: схема небозводу; дощ, гілки рослинградову хмару. Під час посухи також убивали вужа чи жабу, ховаючи їх або вивішуючи на дерево, тин чи ворота. Діти часто голосили над такими жертвами. У селі Вільшанці на Волині записано оповідь про викликання дощу за допомогою жаби. Хлопці, домовившись, крали в когось із односельців дерев'яну борону, потім ловили жабу і прив'язували її до рамен. Кілька хлопців волочили борону селом, а молодь гуртом ішла за ними. Десь на околиці села, знайшовши калюжу чи рівчак, борону з прив'язаною жабою, співаючи обрядових пісень, топили у воді. Вважали, що такими діями можна викликати дощ.Владу над дощем мали на землі також відьми, а в потойбіччі — потопельники та вішальники. Саме їх вважали пастухами небесної череди. Про відьом, які викликають посуху, існує багато переказів та легенд. Вважали, що відьми умертвляють черепах, із яких постає вода й роса, затикають ними криничні джерела, щоб не було дощу. Одна легенда оповідає про стару засмічену криницю в лісі. Під час посухи наснилось одному чоловікові, що цю криницю слід вичистити. Коли ж узялися чистити, то знайшли
там п'ять чаклунств. Вийнявши все, що було "пороблено", криницю освятили. І невдовзі линуло як із відра.
Щоб викликати дощ, на Поліссі біля колодязя голосили за міфічним Макарком — потопельником. Дівчатка-під- _літки сипали в колодязь освячений мак, колотили його палицями. На колодязь чи хрест вішали рушник (та не будь- який, а конче витканий за один день — від сходу до заходу сонця, із "одноденного полотна") й голосили: "Макар- ку-синочку, да вилізь із води, розлий сльози по святій землі". При цьому вважали: якщо довго голосити, то довго й дощі йтимуть. Крім освяченого маку, в колодязь кидали багато іншого, що мало викликати дощ: насіння льону, зерна пшениці, жита, горох, капусту, часник, цибулю, сіль, хліб, борщ, квіти, цілі або биті горщики. Мак-видюк (дикий мак) використовували й з іншою метою: обсипали ним хату, хлів, аби не ходили відьми й мерці. Тут мак набуває магічного значення: його дрібні зерна мають викликати густий дощ. Зерна пшениці, жита, гороху, льону відіграють таку ж роль (краплі дощу мали бути великі й рясні). Мало значення, що обряд здійснювали дівчатка від семи до десяти років: йшлося про чистоту, незайманість тих, хто просив дощу. Подекуди вони набирали маку в рот і так тричі сипали його в колодязь.Ще в XIX ст. під час посухи в колодязь кидали викрадені прямо з печі горщики з борщем. Така жертва зовсім не випадкова, адже ще й нині дітлахи закликають дощ:Дощику, дощику,Зварю тобі борщику.Тобі каша, мені борщ,Щоб ішов густіший дощ.Часто пояснювали, що борщ викрадають, "щоб сусід плакав, щоб був дощ". Отже, самі сльози є усобленням дощу, тому голосіння і плачі можуть його викликати. Проте є ще й і ните значення цього обряду. Йдеться про ті давні часи, коли померлого спалювали і його прах ховали в горщику. Так намагалися, з одного боку забезпечити собі ситість, благополуччя, з ішого — нагадати предку про перші плоди, які готували в горщику як ритуальну безкровну жертву. Померлого або жертву спалювали на вогнищі, яке називали "крада" — вогняне коло. Можливо, саме звідси (через переосмислення змісту давнього незрозумілого слова) — й пізніший звичай обов'язково красти горщик. Мало значення й те, що божествам підземного світу, яким приносили жертву, пропонували кашу, коливо — їжу померлих. Ритуальне значення горщика відоме і з інших обрядів: на Поліссі черепки розбитого на хрестинах горщика кидали у фартух жінкам, шоб "хутко" діти народжувались.Горщики, черепки, черепицю або й цеглу, крадені в гончарів та черепичників, також кидали в колодязь, протидіючи таким чином магії самих гончарів. За віруваннями, які існують і досі, саме гончарі часто спричиняють посуху — задля того, щоб добре висушити свої вироби. Зрештою, гончарі (та й жінки, які постійно готували їжу на вогні, палили в печі) могли спричинити посуху своєю причетністю до стихії вогню, яка була протиставлена стихії води. Болгари твердили, що черепичники, аби не було дощу, закопували в землю живцем кішку або молоденьке осля. Щоб припинити дощ, у двір чи на дах викидали предмети, пов'язані з піччю, випіканням хліба: лопату, кочергу, хлібну діжу.Із землею та піччю пов'язана й низка заборон на Благовіщення. На Поліссі жінку, яка пекла хліб у цей день, під час посухи обов'язково обливали водою, бо вважали, що саме в ній — причина такої погоди. На Благовіщення також забороняли копати землю й майструвати загорожу. Тривожити землю до Благовіщення вважали гріхом тому, що вона до цього часу ще "спить" — і будь-яка робота на землі може викликати посуху. Під час сухої погоди, навпаки, слід було орати землю, копати ямки, наливаючи туди води. Також переорювали русла річок, що висохли, або ж — дорогу. Робили це зазвичай чоловіки, а впрягали в плуга оголених жінок або дівчат. Голизна в цьому випадку підсилювала ритуал. Паралелізм ріка—дорога (дорога замінювала ріку) підкреслював межові зв'язки із потойбіччям, покійниками, яким приписували владу над дощем. Так "відкривали" землю, давши вихід земній волозі. Відбувались і ритуальні обходи села, полів, церкви, джерел, колодязів.Щоб викликати дощ, вдавались до обливання водою людей і предметів. У багатьох регіонах обливали водою троїцький "май" — гілля та зілля, збережене після Трійці (навпаки, щоб зупинити дощ, клечання спалювали у печі). Слов'янам відомий також звичай "плакати на квіти", коли дівчата на Трійцю мали "сплакнути", ронячи сльози на клечання, щоб відвернути таким чином посуху. На Трійцю на українському Поліссі дівчата водили від хати до хати "куста" — дівчину, обтикану зеленим гіллям. Це був ніби дух лісу. Так заворожували врожай і
