благополуччя. Твердили, що хлопці обов'язково обливали "куста" водою, а якщо поблизу була річка, то намагалися вкинути його у воду. В деяких селах Чернігівщини та Житомирщини під час посухи обливали водою вагітних жінок, які в цьому ритуалі символізували землю-матір, що плодоносить. Обливання пастухів, яке практикували подекуди, було пов'язане із їхньою священною роллю охоронця худоби (дощові хмари уявлялися небесною чередою). Пізнішим (і вже вторинним) явищем було обливання священика — також пастуха, наставника пастви. Із худобою пов'язували й інші дійства: три вдови брали на коромисла по два відра води, несли їх на толоку, де паслась череда, й там виливали. Коли довго не було дощу, обливали також куги хати, особливо ж у тих жінок, які на Благовіщення пекли хліб. Слід було облити й ті хати, підмурівок яких, усупереч забороні, заклали до Благовіщення. Випробовували водою і відьом (про це див. у статті "Відьма"). Покаравши відьму, можна було дочекатись дощу.Викликаючи дощ, вдавалися також до найрізноманітніших дій над могилами "нечистих" покійників, насамперед потопельників та вішальників. Не тільки слов'янські, а й інші народи вірили, що поховані на кладовищі самогубці й ті, хто помер "не своєю" смертю, спричиняють моровицю, неврожай та бездощів'я. Найнебез- печнішими вважали вішальників. Що ж до потопельників, то, оскільки вони мали безпосередній зв'язок із водою, та могли й не бути самогубцями, то їх подекуди вшановували, ховаючи на цвинтарі, а часто й "відкривали ними" нове кладовище. Однак під час посухи могили "нечистих" руйнували, хрест із них виривали (сам хрест був дерев'яним уособленням померлої людини, давні хрести нагадували людську фігуру, у хресті перебувала душа покійника), а самого "нечистого" померлого кидати у воду або ж обливали водою. Робили це пізно увечері або рано до схід сонця. З іншого боку, причиною затяжного дощу вважали осквернення водойм, насамперед утопленням позашлюбної дитини. Припинити такий дощ можна, витягши на сушу із води те, що її осквернило. Під час негоди жінки виходили у двір і, називаючи всіх місцевих потопельників на ім'я, просили їх припинити дощ.Магічний характер мало руйнування мурашника як засіб від бездощів'я. Мурахи, які розбігаються від палиці, нагадують краплі дощу (як і мак, насипаний у криницю). Народна мудрість твердить: не чіпай мурашника, інакше буде дощ. Як розколочування маку в колодязі, так і руйнування палицею мурашника має ще й інше значення — плодючості (можна згадати ритуальне биття худоби освяченою вербою на св. Юрія, ритуальне биття дітей — щоб росли здоровими). Викликаючи дощ, сподівалися, що він запліднить землю, зробить її родючою.Під час великої засухи селяни також просили місцевого священика відслужити молебень. Усі вирушали процесією з хоругвами до криниці, "виливали" її (чистили), урочисто освячували — щоб Господь не обділив небесною вологою землі.Давні українці могли завжди передбачити дощ, вдаючись до народної метеорології. Адже все у природі реагує на зміну погоди. Варто тільки уважно стежити. На дощ умиваються коти, а жаби вдень голосно кумкають. Корови ввечері перед дощем стають обжерливими, жадібніше пасуться. Павуки на дощ не плетуть павутини, горобці "купаються" у придорожній пилюці, ластівки літають низько над водою, а свині готують барліг...Окремо слід сказати про мотив сліпого дощу, який подекуди називають курячим або заячим. Дощ при сонці завжди викликав враження дивного явища. Такий дощ пояснювали: "Дощ йде крізь сонце, то чорт... дочку заміж віддає". Серби вважали, що під час такого дощу купаються віли. Росіяни й поляки — що відьма або чарівниця колотить масло. Зв'язок із весіллям, причому весіллям померлих, виявляють латиські поховальні пісні, в яких ідеться про одруження померлого брата з нареченою, котра також давно померла. Протиставлення сонце—дощ поєднується з іншим: весілля—смерть. Відтворення хаосу, безладу, невідповідності засвідчує українська пісня, що стала жартівливою:Сонце світить, дощ іде —Сліпа Гандзя в поле йде.Хліб узяла, серп забула —А все Гандзя дома була.Вказівка на потойбіччя є і в самій назві "сліпого", оскільки "сліпими" називали потойбічні сили (сучасною мовою "сліпа" сила — фатальна). У фольклорі багато персонажів, причетних до того світу, такими і є: казкова Баба-Яга, легендарний Шолудивий Буняка, апокрифічний Юда Іскаріотський. Назва "курячий" наводить на думку про зв'язок курки із потойбіччям, бо саме курку несуть на Поділлі під час похорону на цвинтар, щоб вона "прогрібала" померлому дорогу на той світ. І "заячим" дощ також називають невипадково, образ зайця в уявленні народу наділений особливою плодючістю й пов'язаний із демонічними, потойбічними властивостями: вважали, що заєць створений чортом і служить йому. Проте існувало й інше уявлення про дощ при сонці: казали, що то купаються янголи або Матір Божа. Зерно
Зерно в усіх хліборобських народів символізує зародження нового життя, родючість, багатство. Це своєрідна жертва, пов'язана з циклічністю природи та вічною ідеєю смерті й воскресіння. Адже для того, щоб проросли нові пагони, потрібно кинути в землю старе зерно. Воно повинне померти, щоб дати життя новому колоссю.Зерно в уявленні нашого народу — завжди те, що мусить прорости, зародити, переборовши смерть, воскреснути. Особливо шанується жито, назва якого походить від того ж кореня, що й слово "життя". На Великдень, свято воскресіння Ісуса Христа, співаємо:Ой на горі жито, жито,На долині овес.Як задзвонять в усі дзвони,Скажуть: "Христос воскрес!"Із глибин віків дійшла до нас легенда, ніби при творенні світу голуби підняли з морського дна світотворчі дарунки:
