100 найвідоміших образів української міфології

вогонь, летять іскри. Вона злякалась, перестала розчісувати волосся і зареклася: "Не буду чесатися у святу п'ятінку!".Крім усього іншого, не можна було у п'ятницю розважатися, співати ("Де ти, дівко, свою долю у п'ятінку проспівала? Ти свою долю У неділю проснідала, а в п'ятницю проспівала"). Співання в п'ятницю, а снідання в неділю ніколи не минеться. "Хто в п'ятницю засміється, той в неділю буде плакать", — казали старі люди.Субота була звичайним робочим днем. Проте саме цього дня не варто було починати ніякої роботи, хіба зажинки або закладини хати. Усяка справа, розпочата в суботу, тягтиметься довго, та й невідомо, чи закінчиться успішно. Та, коли вже щось важливе було розпочате на тижні, в суботу його слід було завершити. Щосуботи після праці милися, одягали чисті сорочки, чоловіки голилися, а дівчата розчісували волосся.Поминальні дні, коли вшановували предків, також випадали на суботи: Хомину, перед Трійцею, Переддмитрову, Передкузьми- ну, Передмихайлову... Тому в суботу забороняли золити полотно, готувати відвар із дубової кори — щоб вичиняти шкіри, мазати чи білити в хаті. Усе це шкодило небіжчикам. У суботу напередодні Дмитра на Вінниччині до церкви несли калачі й роздавали жебракам, щоб ті помолилися за померлих родичів. Подекуди влаштовували обіди, на які запрошували сусідів, бідних, літніх людей.Неділя, згідно з уявленнями українців, була днем святим. Християни її присвячували Богу. В неділю всіляку роботу (рубання дров, шиття, миття, прання), розваги, спання допізна, розчісування вважали гріхом. У Галичині цього дня навіть не готували їжі, споживаючи традиційні пироги (так у діалектах подекуди називали вареники, — ред.), наварені у суботу. До церкви вирушали також не снідавши, бо ходили в неділю до причастя. В одній з історичних пісень Коваленко, осліплений татарами, вбачає в такій нарузі Божу кару за те, що не святкував неділі як слід: рано снідав, пив горілку і зубрив серпи.Неділю традиційно уявляли красивою жінкою чи дівчиною, однак суворою до тих, хто не дотримується неписаних законів пошанування святого дня. В одному з переказів свята Неділя ходить по лісі "всенька в крові", зустрічним вона оповідає, що це так її порізали-порубали ті, хто в неділю працює. В багатьох легендах Неділя асоціюється з Матір'ю Божою, оскільки саме їй присвячено цей день. Проте в середині XIX ст. на Поділлі була записана казка про дідову та бабину дочку, де свята Неділя з'являється на місці просто "жінки", яка в інших варіантах наймає дівчат. Маємо приклад того, як міфічна управителька "всяких звірів", жаб, ящірок, гадюк "перетворюється" на святу Неділю, вшановування культу якої суворо дотримувались в усій Україні.ЯрилоЯрило — образ весняного сонця, воскресіння й розквіту природи. Небесний ключник, визволитель дощу й роси, змієборець. Божество дітородної сили й плідності.Ярило їздить на білому коні, вбраний у білий одяг, на голові у нього вінок. У правій руці — жмут житніх колосків, у лівій — людська голова. Його супроводжують пси-вовки.Це — вмираюче й воскресаюче божество. Як природа на зиму завмирає, а навесні оживає, так само і Ярило "згасає" разом із зимовим сонцем і набирає сили з весняним. Свято похорону Ярила відзначали ЗО червня. А щодо буйного оживлення, то, не виключено, воно припадало на 6 травня, день св. Юрія. Адже саме він, християнський змієборець, перебрав на себе значну кількість ознак стародавнього божества (хоча в деяких моментах попередником шанованого серед хліборобів і скотарів Юрія вважають і бога Велеса).Навесні Юрій сурмить у сурму і все довкола зеленіє:В святого Дмитра труба із срібла,В святого Юра труба із тура,А як затрубив ще й святий Дмитро,Та й покрив снігом всі гори біло,Святий Юрію як се затрубив,Всю кригу розбив, дерево розвив...Ярило — ключник (воротар), який навесні відчиняє небо небесним ключем і випускає тепло, дощ та росу на землю. У веснянці з Волині співається:Та Урай матку кличе:Та подай, матко, ключа Одімкнути небо,Випустити росу,Дівоцьку красу.Та дівоцька краса,Як літня роса:У меду потопає,В вині виринає...З уявленнями про Урая-ключника пов'язується міфологічний сюжет про змієборця, який урятував дівчину і вивільнив зі зміїного ув'язнення воду. Легенда про дівчину, віддану на поїдання змієві, поширена по всій Європі, в Азії і навіть в Африці. Японська ленеда

оповідає, що син бога-творця Ісаналі — Суса-Но — зустрів на морському березі прекрасну діву Інаду з її батьками. Батько Іна- ди пояснив у сльозах: "Я Аші- надзучі, тутепшій бог. Ми вирощували мирно рис, але морське чудовисько напало на нас і стало вимагати данину. Семеро моїх дочок уже віддані в жертву і з'їдені. Черга за восьмою — найпрекраснішою з усіх". Суса- Но вбив змія і одружився з чарівною Інадою. А потім склав про це поему — найдавнішу в японській літературі, і став засновником японської поезії.      

Святий Юрі* змієборець, Ікона на дереві

Колись удень св. Юрія українці всі гуртом — родинами, зі священиком, обходили засіяне поле, на якому вже зійшла ярина. Молилися за добрийурожай, святили воду. Із зеленого жита плели вінки, святили їх і клали на корогви. Качалися по засіяному полю, качали крашанки і потім закопували їх серед ниви. Про це нагадує приказка: "Святий Юрій по полю ходить, хліб-жито родить".Знання про корисність весняних рос вилилося в уявлення про цілющість саме юріївської роси. Колись росу збирали так: розстилали в полі (найчастіше в житі) полотнину або рушник, коли вони намокали — викручували в посудину. Дівчата вмивалися росою, щоб бути красивими. А всі, хто хотів оздоровитися, качалися по росі в полі. Зібраною росою також лікували очі.Вважалося, що Юрій охороняє худобу від хвороб і звірини. День св. Юрія