родоньку вісти!Тут калина — дерево, що сполучає два світи: померлих і живих.Самого мерця, його хребет і ребра теж іноді ототожнювали з деревом, що лежить у лоні землі. Це засвідчують і археологічні дані: в селі Широке Солонянського району на Дніпропетровщині знайдено труп чоловіка, муміфікований сумішшю соків сосни й берези, між ребрами та кістками його грудної клітки — "вправлені" очищені від кори гілки.У XII ст. н. є. трупи ховали, загорнувши в бересту: до того самого періоду відносять і поховання в дубових колодах (чи не звідси вираз: померти — одубіти, дуба дати). Древні вірування засвідчує і пісня, записана фольклористом А.Димінським на Поділлі в середині XIX ст.:Ти дубе Тимку,А ясен Пазя,А береза Кася,Яблунька Тоська,А сливка Парашка,А тота груша —То моя душа.А чи не про перетворення після смерті на дерево йдеться в застеріганні дітей від небезпечно довгого перебування у воді: "Дивись, бо верба виросте!"?Фольклор засвідчує також вірування українців у реінкарна- цію (переселення душ). У відомій казці про Оха герой потрап-ляє до потойбічного світу. Ох — саме уособлення царства мертвих — його спалює. Але той тричі відроджується і стає щоразу кращим, моторнішим, спритнішим — загалом іншою людиною: "Ох велів
наносить дров, поклав на дрова зв'язаного наймита, підпалив дрова... Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і впала з того попелу.Ох тоді її сприснув живущою водою — наймит знов став живий, тільки вже моторні - тттий трохи".Звичайно, в казці "Ох" ідеться, насамперед, про обряд ініціації, однак ідея втілення душі після спалення тут усе одно присутня. Бо ж те, що відбувалося з посвячуваними, відбувалось і з померлими.Маємо й інші свідчення. У "Похоронних звичаях і обрядах", зібраних В.Гнатюком на початку XX ст., читаємо: "Душа може замінитися в дерево чи звіря, пр. в гадину". І там само: "Як лиш хто у хаті умре, то зараз прячут десь кота, або дают до сусіди, бо якби кіт через мерця перескочив, то він ходив би опирьом, білим котом по світу і приходив би усе до тої хати".Ідею відродження, повернення з потойбіччя засвідчує і дуже давній мотив слідів, що найчастіше зустрічається в голосіннях, весільних піснях та міфологічних легендах."Станьте, мамко, станьте, та походіть по своїм подвір'ячку, та наробіть нам слідочків! Ми будем ті слідочки збирати, будем васильчиками їх обтикати та по тих слідочках вас, мамко, будем пізнавати!".
У весільній пісні:Не плач, не плач, моя ненько, за мною,Бо не все я забираю з собою,Тільки лишу дрібні сліди по двору.Тільки лишу дрібні сльози по столу...Добре відомо, що похорон має багато спільних елементів з обрядом весілля. У багатьох варіантах козацької пісні йдеться про смерть козака. Козак лежить у долині, над ним схилився вірний кінь. "Не стій, коню, надо мною, біжи, коню дорогою", — каже загиблий. Аж до самого дому. Вийде батько — розсідлає, вийде мати — розпитає: "Ой коню ж мій вороненький, а де ж син мій молоденький?" А кінь каже:Не плач, мати, не журися,Бо вже син твій оженився.Узяв собі паняночку —Та й сирую земляночку.Узяв собі за бояри В чистім полі два явори.Узяв собі за світилки Та й у небі дві зірнички.Про спорідненість обрядів похорону та весілля найбільше свідчить одяг померлих. Так, мерців не взували в чоботи, а завивали ноги в полотно або шили спеціальне взуття ("калигви" у Галичині). Етнограф К.Червяк вважав, що таким чином намагалися відтворити найдревніше взуття, "спадкове", щоб по ньому померлі могли впізнати свого родича, адже у взутті (як і в одязі) "заховується сила <...> власника, і людина разом із оде- жою переносить на себе силу й властивості... батьків чи членів роду...". Росіяни мали звичай кидати в того, хто вирушає в дорогу, старим взуттям. Таким чином намагалися спонукати когось із померлих предків помандрувати разом і оберігати подорожнього. На Волині молода, щоб додати своєму нареченому сили, роззуваючи, б'є його чоботами, а потім відкидає їх убік, жертвуючи домовику-предкові, охоронцеві дому, який найбільше не любить невісток — чужинок у родині.
Цікава також символіка снів: за уявленнями українців, подерті чоботи з відірваними підошвами у сні означають смерть — для то
го, на кому ці чоботи. Чоботи сняться зношеними, адже дорога до померлих далека, вони у тридев'ятім царстві, щоб дійти туди, треба зносити три пари залізних черевиків, вони — за горою (на горі), за морем (рікою), у небі, туди "зроду-віку й утята не залітали".
Як і в казці, міфологічній легенді, в голосінні зустрічаємо той самий мотив далекої дороги: "Іди, моє дитятко, в далеку дорогу..."; "У далеку йдеш стороночку!"; "Чи тебе виглядать з поля, чи тебе з моря? Чи з високої могили, чи з далекої України?"; "Голубе мій дорогий,// Одлітаєш ти од мене далеко".Дорога завжди спрямована в один бік. Для померлого, над яким здійснювано обряд, вона безповоротна, зникає в непевності того світу. Дорога розмежовує два світи. Спосіб організації простору в голосінні такий, — вважає Л.Невська, — що дорога тягнеться від священного покутя, через поріг і ворота, які відмежовують "свій" простір від простору "чужого". Тому таку важливу роль ворота відіграють у поховальному обряді загалом і в уявленнях про смерть зокрема:Матінко, матінко, матінко наша!Що стоїть у воротах?Чи не смертонька ваша?Дітоньки, дітоньки, соколята мої!Зачиняйте ворота,Не впускайте її.Цікаві в цьому сенсі
