та відьми довго мучаться, їхні душі бояться вийти з тіла, бо край усіх виходів бачать бісів, які на них чекають. Злий дух може вийти тільки через новий отвір у хаті, на якому не було хреста (хрест з'являється тут, можливо, не тільки під впливом християнства, а і як символ сонця, світлого начала; сам же новий отвір робили для того, щоб померлий забув дорогу додому й "не ходив" та не лякав живих). Коли помирає відьма, то просить, щоб над нею зірвали стелю. А як і це не допомагає, родичі або односельці часом змушені зривати місток десь біля середохресної дороги чи й греблю.Після смерті, як вважали наші предки, душа ще сорок днів витає біля колишньої оселі свого господаря. Прилітає душа до помешкання через рік, а потім через три роки. Тому цей час вшановувався обідами, де споживали обрядові страви, приносили безкровні жертви душі померлого. Душа прилітає на ці поминальні учти. Навідується вона додому і в ті дні, коли вшановують предків: Різдво, Зелені свята. А крім згаданих випадків, душа померлого по цім світі не ходить. Подібні обряди були і в інших народів. Так, у жителів Нижнього Амуру відразу після смерті біля померлого клали частунки, які безперервно змінювали, поки тіло перебувало ще вдома. Потім його "годували", коли всі збирались на кладовищі. Присутні на похороні пили і їли, бо вважали, що вся ця їжа й напої також потрапляють до покійного. Вшанування душ померлих — найстародавніша, найпервісніша традиція не тільки українців, а й людства загалом.Цікаво, що ці стародавні знання підтверджено сучасними природничими дослідженнями. Досліди кандидата фізико-математич- них наук АОхатріна та кандидата геолого-мінералогічних наук Н.Сочеванова свідчать, що при руйнуванні "ядра" розсмоктуються квантові оболонки, якщо вони не мають інформаційно-енергетичного живлення. Період їхнього напіврозпаду дорівнює приблизно дев'яти, повного розпаду — сорока дням. Знаменно, що й буддизм говорить про сорок днів, упродовж яких душа шукає іншого тіла, щоб увійти в нього.Уявлення про переселення душ було присутнє й у віруваннях українців. Митрополит Іларіон (І.Огієнко) вважає його набутком Дунайсько-Чорноморської доби, запозиченим у послідовників маніхейства. Цю думку можна обгрунтувати й фольклорними записами: "Душа може замінитися в дерево чи звіра, приміром в гадину". Або: "Як лиш хто у хаті умре, то зараз прячуть десь кота або дають до сусіди, бо якби кіт через мерця перескочив, то вік ходив би упирем, білим котом по світу і приходив би усе до тої хати".Розповідають, що душа по смерті має свій давній вигляд і живе далі так, як за життя людини. Проте може за гріхи набувати іншого вигляду, втілюватися в різних звірів: собаку, свиню, муху, осу. Яка провина грішника, така й покута. Коли чоловік курить люльку в неділю до служби Божої, то його душа перейде в кінську голову. За нечистоту перевтілюється душа у свиню або шкапу. "Коли в першу, то добре, бо швидко спокутується. Свиня поживе з чотири роки, її заріжуть і душа свобідна; у шкапі ж мусить довго бідувати", — кажуть у народі.Відгомін цих вірувань — у мотиві чарівної казки про "Панну із яйця". Душа панни переховується в яйці. Коли ж королевич розбиває його, дівчина помирає.В українців з уявленнями про душу як двійника людини пов'язаний образ Долі. Доля буває щасливою і нещасною, лихою чи доброю, працьовитою чи ледащицею. Доля — не просте уособлення абстрактного поняття, вона — душа предків, померлих родичів чи, взагалі, близьких людей. Вона безпосередньо причетна до стародавнього культу предків, покровителів родинного вогнища. В Україні поширений казковий сюжет про дві долі — багатого та бідного брата. Доля багатого дбайлива й роботяща, доля бідного — гультяйка та п'яниця. Спорідненість долі з душею засвідчує один із варіантів цієї казки: доля багатого брата птахом прилітає на поле бідного і обдзьобує там колоски, що й спричиняє неврожай. Проте долю можна розбудити й "розштурхати", щоб вона пожвавішала і краще опікувалася своїм господарем.В українців, як і в інших народів, у календарі існувало кілька свят пошанування душ предків (Різдво, Великдень, Провідна неділя, Зелені свята, Спаса, субота перед Дмитром), чи не найбільші з яких — Різдво та Свята вечеря. Душі померлих родичів прилітають вечеряти, тому, сідаючи до столу, треба дмухнути на лаву, аби "не присісти якої душечки". (Таке ж уявлення про матеріальність душі, яка відчуває голод, холод, може п'яніти від вина, існувало й в інших народів). Господар і всі домашні моляться:Аби і тих душ до вечері припустив,Що ми їх не знаємо.Що за них ніхто не знає,Що вони бути нами* побиті, пострачувані,Водою потоплені.За котрих ніхто не знає,Лягаючи і встаючи, і дорогою ідучи, ніхто не згадає. А вони, бідні душі, гірко в пеклі пробувають І цего святого вечера чекають,Що від нас у цей вечер молитви великі йдуть,Що такі ся душі (живі) найдуть,Що тоті душі (померлі) споминуть.Щиро Бога просимо,Поклони б'ємо,Усі душі споминаємо,І тоті, що їх не знаємо!І пошановані душі предків завжди допомагали живим... Вирій
Вирій (ирій, ірій, рай) — це міфічна сонячна країна, де птахи та змії зимують, а люди живуть після смерті. Розташований цей чарівний край за морем (одна з можливих версій етимології праслов'янського слова
