водою", на сході, "на краю землі"...Деревом у лісіАх , скажіть нам, наша мати,Звідки нам вас визирати, — голосять діти за померлою, перелічуючи можливі місця її нового мешкання:Чи з-за гори високої,Чи з-за води глибокої,Чи в садочку, чи в лісочку,Чи в городі на зільочку?Чому ж уявлення про місце розташування країни померлих такі різні? Іноді люди, яких питають про це, відповідають, що ніхто звідти ще не повертався, тож і перевірити неможливо, а кожен бачить рай по- своєму. Справді, навіть у казках, якщо героєві довелося побувати на тому світі й пощастило повернутися, він мусив забути все, що з ним було, що там чув і бачив.Однак є і реальне, історичне пояснення цьому розмаїттю уявлень про місцезнаходження вирію. Річ у тім, що на різних українських землях у різні історичні епохи практикувалися дуже не подібні один до одного способи поховання. Померлих відправляли до країни духів за водою в човнах; спускали з гори на санях; у лісі (або у спеціальних гаях, присвячених покійним) на деревах підвішували горщики з попелом від поховального багаття; крім того, закопували горщики (а пізніше — й тіла передчасно померлих, "заставних" мерців) на роздоріжжі. Нехрещених дітей ховали під порогом у хаті тощо. Коли небіжчика спалювали на ритуальному вогнищі, гадали, що його душа з вогнем і димом відлітає на небо й там потрапляє до раю. На запитання здивованого чужинця, не звиклого до такого видовища, навіщо вони так роблять, йому відповіли: "Ви, араби, нерозумний народ — найдорожчу і найшанов- нішу людину кидаєте в землю, де її їсть звір і точить черва. А ми її спалюємо, щоб вона одразу опинилася в раю" (зі свідчення арабського письменника Ібн- Фадпана про похорон багатого руса; 922 р.). Пізніше, коли тіла померлих стали класти в землю, сподівалися, що небіжчик і там, під землею, знайде собі притулок і нове безтурботне життя.Цікаво, що в народнопоетичній творчості відобразилися й ті способи поховання, які були звичні для теренів нашої країни, й ті, які були занесені з мандрівними сюжетами звідкись (скажімо, поховання на горі для остаточного знищення птахами, загортання у шкури звірів, покидання старих людей у холодній хаті...). А сани, човен, хатка на курячих ніжках, горщик від поховального багаття — • всі ці ритуальні атрибути похорону збереглися й передавалися за традицією у віруваннях і фольклорі навіть тоді, коли форми поховання змінилися. Так, за звичаєм інгумації, човен із покійником уже не пускали по воді за течією, а закопували в землю. Сани, які в давнину штовхали з гори по снігу, почали возити на волах навіть улітку. Новий горщик, у який більше не зсипали кісток від спаленого на вогні небіжчика, згодився для виготовлення ритуальної страви, обряду "бабиної каші", для чарувань (наприклад, щоб у молодих не було дітей, достатньо було "від шлюбу, перейти дорогу з кошеням у новому горщику") і, звичайно ж, знайшов своє місце в численних народнопоетичних творах, починаючи від замовлянь: "Іди, іди, дощику, зварим тобі борщику в новенькому горщику", до загадок: "Круть-верть: в черепочку смерть" — і далі до пісень, казок, демонологічних легенд і переказів.Поширеним серед українців є уявлення (до речі, співзвучне ведійській релігії), за яким вирій міститься на небі. А між небом і землею простір заповнює повітря. У ньому плавають хмари, що несуть живу воду дощів і затуляють землю від палючих променів сонця. Душі предків бринять у хмарах між блискавками, викликають дощ та грозу й посилають їх на землю. Або ж, навпаки, — розсіюють хмари, розчищаючи дорогу сонячним променям. Вихором гасають неприкаяні душі "заставних" мерців. Ось чому, коли довго немає дощів, звертаються до душ потопельників або вішальників свого села із замовляннями та спеціальними обрядами: поливають могили самогубців і утоплених, голосять: "Макарко, синочок, вилізь із води, розлий сльози по святій землі!".Високо, по той бік хмар, лежить блискуче небо, з якого сонце, місяць і зорі посилають на землю своє осяйне світло. Там, на віддаленому кордоні всесвіту, мешкають шановані предки, насолоджуючись вічним блаженством, не знаючи ні хвороб, ні старості, і світять очам смертних яскравими зірками. В одній із казок розповідається, як, тікаючи від відьми-людожерки, Іван-Царевич перетворюється на зірку. Відьма перепливла озеро, продерлася через ліси й гори, і вже ось-ось наздожене царевича, та він устиг доїхати до палацу Сонцевої сестри. Вона відчинила віконце, й царевич заскочив у нього разом із конем. Відьма почала вимагати видачі царевича. "Нехай, — сказала вона, — Іван-Царевич стане зі мною на вагу: хто кого перетягне!". Пішли вони. На одну таріль став царевич, а на другу залізла відьма. Як тільки вона ступила ногою, так Івана-Царевича підкинуло вгору, і з такою силою, що опинився він зразу на небі й перетворився на зірку. На закінченні казки позначилися вірування у Страшний Суд: на вагах зважують добрі та злі діяння людини, й, залежно від того, яка половина перетягне, — йти їй до раю або в пекло.У ролі посередника, що сполучає світ живих і світ померлих, найчастіше виступає світове древо. У казці з красномовною назвою "Дерево до неба" розповідається про царя, в якого пропала донька. І де її тільки не шукали, все даремно — наче земля її проковтнула. Якось приснилося цареві, що того дня, як не стало доньки, страшна буря пройшла серед дня, і в хмарі літав семиго- ловий змій. Він ухопив його доньку й поніс на верх високого дерева. А на тому дереві — зміїв палац. Був у царя сад, такий прекрасний, що подібного на цілому світі не було. А серед того саду росло дерево таке високе, що верхівки його ніхто не міг бачити, не тільки туди залізти. Нарешті, знайшовся один сміливець — свинарчук із прислуги царя. Добрався він до першого листа — й бачить "там такий світ, як і долі, звідки він прийшов, і трава росте, поля, ліси, гори...".Уявлення, що на той світ можна дістатися по дереву, з гумором обігрується в казці "Вітрова
