тіні, відображення у воді, дзеркалі, фото. І навпаки, все це практикується, коли треба "вийти" на той світ, як під час ворожіння, гадання (в певні ритуальні моменти застосовуються маски, перевдягання, чорніння обличчя сажею), або ж використовується із захисною метою: щоб віднадити "ходити" мерця, відкараскатися від лісовика, нявки.Особливу увагу звертають легенди на часову різницю у світах живих і померлих: на тому світі три години дорівнюють трьом (або тридцятьом) земним рокам. Розповідають, як один чоловік запросив свого померлого друга на весілля. Товариш, у свою чергу, запропонував випити по чарці, поки готуються до свята. Спустилися в могилу, посиділи. Коли ж наречений повернувся, усі його рідні та знайомі вже повмирали, й навіть дуб, який виріс із жолудя, що закотився до могили, лежав трухлявим.За типовими формулами "звідки беруться діти" також можна визначити місцезнаходження вирію. Основні з формул: "на дереві знайшли", "з води витягли", "бусол, ворона чи гуси принесли", "баба принесла", "в капусті знайшли" — відображають народні уявлення про країну померлих предків, де, чекаючи на свій час, перебувають душі ще не народжених дітей. На запитання малюків, звідки вони або їхні братики-сестрички з'явилися, заведено відповідати, ніби їх зняли з дерева або знайшли в дуплі старого дуба. За німецькими повір'ями, біля такого дерева б'є чисте джерело і, якщо прикласти вухо до землі, можна почути веселі голоси дітей, котрі мешкають у підземному світі. Згідно з уявленнями про те, що країна померлих міститься у воді або під водою (з чим були пов'язані стародавні поховання на воді), дітей знаходили плаваючими на річці. Іноді їх приносили водоплавні птахи: в нас — гуси; в інших національних традиціях — качки, лебеді тощо. Бусол виловлював душі з річок, криниць чи боліт своїм довгим дзьобом. До появи дітей були причетні й чорні птахи — сороки та ворони, що, за уявленнями наших пращурів, перебували на службі в Баби-Яги (як божество смерті, вона забирала душі від померлих і посилала їх на землю новонародженим дітям). Із цією потойбічно-міфічною бабою, праматір'ю роду людського, асоціювалася баба-бранка (повитуха) — з її ритуальними та практично-медичними функціями жриці, виконавиці найголовніших обрядових дій у родинному та соціальному житті суспільства. Тож формула "баба принесла" має глибинний магічний зміст — не випадково вважалося, що від баби залежатиме майбутня доля дитини. У пісні співається:Не дав мені Господь долі!Чи такі куми прийшли —Щастя-долі не принесли;Чи така баба брала —Щастя-долі не вгадала.До труни померлої баби-бранки клали ціпок, щоб вона на тому світі відбивалася від померлих дітей, які "мають до неї претензії".Давній людині з її свідомістю світ померлих предків був набагато ближчий, ніж нашому сучаснику. Від предків, як тоді вважалося, залежало все життя людини: її добробут, здоров'я, особисте щастя і, зрештою, благополуччя громади. Тому їх ушановували, їм догоджали, в них просили врожаїв, дітей, дощів, тепла, приплоду худоби. У померлих батьків питали згоди на одруження; вони "брали участь" у найважливіших подіях родинного й суспільного життя. Вважалося, коли птахи навесні прилітають із вирію, вони приносять на своїх крилах душі померлих. До сьогодні збереглося неписане правило народної моралі: про померлих говорити тільки добре. У поминальні дні моляться за упокій душ не лише своїх рідних небіжчиків, а й усіх померлих, а Зелені свята призначені пошануванню всіх нагло померлих ("заставних" мерців). Людей, які поминають небіжчиків, нагороджує Бог, про що розповідають численні казки й легенди. Навський Великдень
Назва цього дня походить від старослов’янського кореня "нав", що означав "мрець", "гріб", "ворожий дух". Подекуди Навський Великдень називали ще й Мертвецьким Великоднем.За давніми уявленнями, душі предків слід пошановувати. Померлі кілька разів на рік провідували своїх живих родичів (на Різдво, напередодні Великодня та Зелених свят, на Дмитра). Предки опікувались урожаєм, стихіями, погодою, господарством — загалом благополуччям живих). Непошанована померла рідня сердилась на своїх нащадків, могла мститися.Були, проте, й померлі із сусідніх племен — чужі й ворожі мерці, їх слід було особливо остерігатися, вони завдавали найбільшої шкоди. Не забували і про "нечистих" покійників — тих, що накла- ли на себе руки, загинули не своєю смертю, та померлих "двоєдушників" — чаклунів, упирів... У "Повісті минулих літ" (під 1094 р.) описано нічний "навій" напад у місті Полоцьку ("яко навьє бьють Полочани"). Мерців тут названо бісами, вони били городян, залишаючи на їхніх тілах страшні рани.Навський Великдень — Великоднє свято мерців — у різних регіонах України припадав на різні дні. На Лівобережній Україні, Київщині та Поділлі — на Чистий четвер Страсного тижня або ж на перший четвер після Великодня. "Навій день" подекуди відзначали у вівторок на Хоминому тижні — тобто в перший вівторок після Великодня. На Херсонщині знали, що Навський Великдень — у Жилавий понеділок, на самому початку Великого посту.У Навський Великдень мерці виходять зі своїх могил. У сутінках вони дуже небезпечні. Цього дня на них не впливають ні "хрест святий", ні молитва. Задавнім віруванням, мертвяки не чіпають тільки того, хто здогадається облитися водою. Непереливки було тим, хто не шанував своїх померлих родичів. Заборонено було називати душі предків "мерцями", "покійниками" (тільки на ймення), бо вони в цей час повертаються додому і все чують. У помешканнях слід запалити свічку або лампадку, щоб праведній душі легше знайти дорогу, на підвіконня виставити коливо — поминальну страву.До цього дня готувалися: прибирали могили, залишали там їжу, пригощали старців — із проханням
