100 найвідоміших образів української міфології

непритомності, сну, чи в "непростих" людей, як-то: відьом, упирів). Щодо мертвих у народі існувало два погляди. Згідно з першим, душа не відокремлюється від тіла; за другим — вона покидає його й живе своїм життям. Душі померлих відлітають до вирію, мешкають за далекими ріками (рахмани), перетворюються, втілюються в дерева, тварин, предмети.У багатьох регіонах України існувало різне розуміння того, як душа приходить у тіло людини. В одному випадку — мати дає дитині як тілесне, так і духовне життя (мати — берегиня душ); в іншому — душу дитині дає Бог, у певний час шлючи ангела віднес

ти її майбутній людській істоті. Входження душі в тіло дитини мати відчуває тоді, коли дитина "заб'ється", тобто десь на шостому місяці вагітності.ДуиіаПро вигляд душі українці оповідають таке: вона буває ніби мушка, бджола, хмарина, дим або пара. Найпоширеніша думка про те, що душа має вигляд бджоли, "божої мушки", чи мухи із крилами, яких вона позбувається, увійшовши в тіло дитини. У вигляді мухи вона іноді навідується навіть до тієї хати, де очікують збільшення родини. У Переяславському повіті біля покійника сиділи для того, щоб "стерегти душу", яка прилітає у вигляді мухи, дзижчить над ним і п'є воду, яку ставлять у склянці біля тіла. Уявляють душу також у вигляді пташки. Вчені вважають, що міфологічно-ритуальна тема "пташка—душа—екстатичний політ" існувала вже в епоху палеоліту; саме так можуть бути витлумачені малюнки з Альтаміри (людина з маскою пташки) й відоме зображення в печері Ласко (людина з головою птаха). Уявлення ж про душу у вигляді хмарини чи пари побутувало й серед інших народів. Так, тюрки Алтаю душі добрих людей, які живуть у раю, називають Ціе1-8а1§ип, що буквально означає "легкий вітерець", "ві- терець-прохолода".Душа людини живе у ній і разом із нею росте, харчуючись парою тієї їжі, яку споживає тіло. Вказують на найрізноманітніші частини тіла, що є вмістилищем душі: груди, живіт, печінка, горло, голова, під правою рукою чи у крові. Останнє уявлення — одне з найархаїчніших. Воно зумовило біблійну заборону споживати кров: "А кожен чоловік із Ізраїлевого дому та з приходька, що мешкає серед них, який буде їсти кров, то Я зверну лице Своє проти тієї душі, що їсть вона ту кров, — і винищу її з посеред народу її..." (Біблія, Книга Левит, 17, 10). Про це каже й українське прислів'я: "Людська кров — не водиця, проливати не годиться".      Душа звичайної людини за життя покидає її тільки під час сну. Тоді вона може літати десь далеко, Бог навчає душу саме у сні. Тому до сну в народі завжди таке поважне ставлення: вірять у віщі сни, існують докладні сонники. У відьом чи живих упирів душа нібито виходить здебільшого вночі, перекидається котом, собакою, і свинею, різними предметами, як-то: клубком, колесом, копою сіна. Часто упир ховає душу під важкий камінь чи дубову колоду, й Поки вона не може увійти в тіло, він не може померти. Якщо ж ті

ло відьми під час сну повернути так, щоб голова лежала на місці ніг, то душа не знатиме, як їй увійти. Про таку душу злого персонажа, що міститься поза тілом на величезному дубі у скрині, знаходимо відгомін у відомій казці про Кощія.

"Двоєдушниками" вважали й вовкулаків, оскільки ті могли бути і звіром, і людиною:"Іноді на мене прийде такий час, що стаю вовком, а не все чоловіком, бо маю два серця (бачимо, як народ ототожнює душу й серце: душа міститься в серці, — авт.)". Вирази "покласти душу" (за когось), "вийняти душу", "в чім душа тримається" свідчать про те, що тіло — тимчасова оболонка, одежа, яку душа скидає, коли "настає час".Як людина помирає, душа вилітає з неї, але раз по раз повертається й питає: "Тіло, тіло, що ти робило?". Під час похорону душа супроводжує тіло на цвинтар, і коли його закопують, душа плаче: "Ой, а я де буду?". Хрест на могилі відповідає: "Не бійся, я з тобою".У фольклорі побутує уявлення про душу, яка відлітає від помираючого пташкою: "Коли дивиться син, а у батька з рота вилізла маленька чорна пташечка, догадався син, що то батькова душа вийшла з тіла...".Образ пташки-душі присутній чи не в усіх голосіннях: "Чи ти зозулею прилетиш, чи соловейком? Чи ти нам перекажеш, чи письмо пришлеш..." (Чернігівщина); "Йойой, зозулько ти моя срібна, дорога! Чогось так борзийко від ня полетіла?" (Стрийський повіт; Львівщина); "Ой, ластівочко моя, ой куди ти від мене відлітаєш?" (Коломийський повіт; Івано-Франківщина).Після смерті душа повинна набути нових властивостей завдяки одній із очисних стихій — вогню чи воді. Тому трупоспалення таїло в собі ідею жертви й відторгнення душі від тіла, швидкого перельоту до вирію. Подібне уявлення засвідчують і Веди: душа померлого, покинувши тіло, піднімається до хмар, щоб небесним морем спуститися знов у підземне царство й там з'єднатися зі своїм тілом.Чиста й безгрішна тільки дитяча душа, тому померлу дитину кладуть не на лаву, а на стіл, що є домашнім вівтарем, а отже, священним місцем. У народі вважають, що за малою дитиною навіть не слід плакати, бо вона не має жодних гріхів, тільки той, "що мама з ним мала муки". За те мусить перелетіти душа три рази через вогонь. А відтак іде до неба, бо то — ангелик. А як хто побивається за маленькою дитинкою, то топить її у сльозах, бо "з нього нема шо змивати". "Хто плаче по дітях, то на тім світі душці буває тяжко", — кажуть старі люди.Те, що померлий — уже без душі, що він — тільки тіло, з якого вона вилетіла, засвідчує загадка: "Штири душі, п'ять голов, сто пальців разом укупі йдуть (похоронний похід)".Душа доброї людини відлітає легко й безболісно. Чаклуни