дослідження американського лікаря Р.Моуді. У книзі "Життя після життя" він аналізує свідчення ба-
гатьох людей, що пережили стан клінічної смерті. Автор зауважує: під час цього стану з'являється відчуття руху із дуже великою швидкістю через якийсь простір (поле, печеру, вакуум). У деяких випадках ідеться про межу, що виникає у вигляді води, туману, огорожі чи просто лінії. Пацієнти, які повернулися до життя, ніколи не перетинали Сидіння при мерці ....
цієї межі.У збереженому донині поховальному обряді труну опускають у яму на полотні або рушниках, що, з одного боку, символізують весілля, а з другого — дорогу. Аби померлий не повертався, його виносять ногами вперед; ще в X ст. йому намагалися показати "несправжню" дорогу, обманути: труну несли через отвір у стіні, через вікно. Як оберіг від повернення мерців застосовували залізо — сокиру, "протір" (голку без вушка), мак-видюк (насіння дикого маку). Щоб померлий не повернувся, за ним не треба плакати, бо "приплачеш", бо мертвому важко носити сльози виплакані за ним ("Хто плаче по дітях, то на тім світі душечці бува тяжко"; "Не завертай плач додому").Зовнішніми ознаками горя був не тільки плач, а й незапле- тені коси в дівчат, удари руками об власну голову, білий (червоний) колір, а ще, як засвідчує докучлива казка про "курочку- жовтобрюшечку", — обрізання коням вух. Історія золотого яєчка, прокушеного "мишкою-прокусницею", оповідається багато разів, тужать за яєчком дід, баба, сорока, ворота..."Над'їздить лях і повідає: "Ей, ворота, чого ви впали?" — "Ой, щоб то ти, ляше, знав, то би сь коням вуха повтинав". І як розказали єму то всьо, лях тоє як почув — і коням вуха пов- різував...".Про схожу ознаку жалоби у скіфів говорить Дж.Фрезер: "Коли давні скіфи оплакували царя, то підстригали волосся на голові, робили порізи на руках, дряпали собі лоб і ніс, відрубували шматки вух і стрілами пробивали свою ліву руку".Смерть.Звичайно, варто ще подумати, як обрізання вух у людини було перенесено на коня, що мав особливе символічне значення в поховальному обряді, але зрозуміло одне: смерть водночас була й радісною (бо приносила бажане єднання з богом), і страшною (бо жахала таємничістю й невідомістю). Прояви жалоби, найімовірніше, були спрямовані на те, щоб відігнати смерть від тих, хто залишався жити.Саме звідси такі різні уособлення смерті, пов'язані з конкретним образом. Найчастіше смерть — це стара кістлява баба або кістяк — часто із косою, лопатою чи пилкою. Народна мудрість твердить: "Смерть по світі ходить та й людей за собою водить"; "Як не ховайся, а смерть тебе знайде". Якщо смерть стане у ногах хворого, той ще одужає. Якщо ж у головах — помре неодмінно. Часто такою є лялькова вертепна Смерть (чи аналогічний образ у "живому вертепі"), яка забирає в потой- біччя Ірода.Своїми жіночими рисами образ смерті дуже нагадує Бабу- Ягу (див. статтю "Баба-Яга"). Цікаво, однак, що українці подекуди уявляють смерть і молодою пані чи панночкою. Така двоїстість характерна для багатьох демонологічних персонажів (наприклад, відьом). Страшним був образ Смерті у похоронному рядженні на Гуцульщині. На відміну від усіх інших персонажів, які покликані були розсмішити, викликати сміх, Смерть була оповита атмосферою страху. Вона викликала всіх присутніх на ім'я і звалювала їх на землю, наче в могилу. У похоронних забавах Смерть була обов'язковим персонажем, вбирали її, загортаючи в біле полотно, застромлювали в рот шматки ріпи чи капустяного качана, що створювало ефект величезних зубів. Парубок, який грав цю роль (найчастіше було саме так), раз по раз підносив до обличчя запалені сірники, що створювало враження відблиску пекельного полум'я. Хоча рядилися у смерть не тільки хлопці, а й жінки. У багатьох місцевостях, як зазначають дослідники, Смерть була суто жіночим образом. Фігурувала смерть і у тваринній подобі. Збереглися перекази про білого коня, який приходить до тих, хто незабаром має померти.Цікаво, що в міфологічних уявленнях народів, які перебували на відносно низьких щаблях розвитку, смерть здебільшого не мала свого уособлення. Душа
На відміну від багатьох інших народів, українці вважали, що людина має одну душу, яку Бог дає їй при народженні. Душа перебуває в людині аж до смерті і при вмиранні відлітає пташкою до Вирію — місця, де збираються душі всіх померлих. Душу людини уявляли слабкою, незахищеною, вона легко могла стати об’єктом чаклувань та нападів злого духа. Душа — те вразливе місце людини, яке їй важко захищати самій, без молитви й віри.На думку ряду вчених, іще раніше існувало вірування, ніби по смерті душа не розлучається з тілом, а зостається в ньому — тільки людина переходить до іншого світу. Тому й клали до могили все необхідне для потойбічного життя. Інший світ бачився царством тіней, душа після смерті ставала тінню, а сам мрець тінь утрачав (так, скажімо, упирі тіні не мають). Спостерігаючи за сном, хворобою, непритомністю, смертю, уявляли, що в людському тілі перебуває "двійник", який може покидати його на деякий чи на довгий час.Окрім душі, є ще дух, який може бути добрим чи злим. Злий дух оселяється й живе у людях бездушних (відьмах, розбійниках). Або ж такі люди мають дві душі (так звані "двоєдушники"). Дві душі має упир, тому після смерті він може ходити по світі. Одна душа його покидає, а друга залишається при нім. Над клубом чи під коліном упир має ґулю; під тією ґулею є дірка, й туди виходить його душа.Уявлення українців про душу залежали від того, про душу якої людини йшлося — живої чи померлої. У живих душа втілюється й перебуває всередині плоті завжди (крім випадків
