їх перевернути. Домовик
Культ домовика пов'язаний із надзвичайно давніми народними звичаями вшановування духів предків. Домовик і допомагає, і шкодить людям. Як і всі духи, він дуже любить, коли до нього ставляться з увагою і розумінням. А до тих, хто не виконує певних правил чи дратує духа дому, він буває нещадним.Першою і обов'язковою умовою успіху під час закладання нового житла наші предки вважали схвалення цієї справи духом того місця, на якому розпочинали будівництво. Передбачалося, що надалі, коли господарі новобудови поводитимуться як слід, цей дух оберігатиме дім, сприятиме збереженню миру і злагоди в ньому, дбатиме про багатство й добробут родини.Тому серед ритуалів, виконуваних під час закладання нового житла, обов'язковими були жертвоприносини. Тварину чи людину, зазвичай живу, рідше вбиту, замуровували у стіні новобудови або закладали під фундамент. Це відбувалося в багатьох індоєвропейських та контактуючих із ними народів, розселених як на схід, так і на захід від України. Так робили давні римляни й перси, подібне зустрічаємо в піктів — найдавніших племен Шотландії (вони збризкували новобудови людською кров'ю), в середньовічних німців (вони хоронили у стіні як жертву дитину або дорослого).Про подібні приклади розповідає фольклор багатьох країн. Скажімо, в російській легенді про Коромислову вежу мовиться: щоб нижньогородський кремль стояв довго, призначеного дня під одну з його веж мали покласти людину, яка першою з'явиться на будівництві. Нею стала дружина місцевого купця Григорія Лопати — Олена. Того дня вона проспала й, коли вранці побігла по воду, поверталася коротшим шляхом через місце будівництва.За польською легендою, у стіну фортеці князя Радзівілла в Біржах було замуровано двох молодят одразу по вінчанні. Сербська легенда про місто Скадер (Шкодер) розповідає, що у стіну фундаменту вмурували дружину одного із трьох братів-будівничих. Нещасна жінка спочатку сприйняла все за жарт, а як усвідомила свою страшну долю, то попросила на рік залишити у стіні отвори для грудей та очей, щоб бачити й годувати свого одномісячного сина Йована. І досі, за переказами, в тому місці по стіні тече біла рідина, яку жінки використовують при хворобах грудей .Аналогічні легенди існують про Копенгаген і Магдебург, Лі- бенштейн, кахетинську Сигнахську та Сурамську фортеці у Грузії, баварський замок Вестенберг та багато-багато інших місцевостей і споруд. І хоча християнство всіляко намагалося викоренити ці жорстокі звичаї, вони все одно зберігались у вигляді тваринних жертвоприношень чи обрядів, які символічно відтворювали ці дійства. Це грунтувалося на уявленнях про те, що будова закладається "на чиюсь голову", тобто що перший, хто увійде в неї, загине, коли, звісна річ, не буде принесено спеціальної жертви.Відгомони цих уявлень подекуди зустрічаються навіть у сучасному житті. Так, в українців, росіян, білорусів та сербів і досі в новий дім першими намагаються впустити кота, собаку чи курку. На сході Польщі, в околицях містечка Пшеворська (неподалік українського кордону), господаря розпочатого будівництва кладуть на землю, моделюючи в такий спосіб символічну смерть. А коли під час побудови хати прилаштовують сволок — поздовжню або поперечну балку, що підтримує стелю, — людина чи тварина, яка в цей момент подасть голос, за віруваннями, швидко помре. Слід розуміти, що вбивство живої істоти було своєрідною жертвою відкупу, призначеною духові місця, на якому будувалася споруда. Після того раніше ворожий людині дух ставав охоронцем будівлі — домовиком.Ритуали цього роду з'явилися ще за тих далеких часів, коли наші предки вели кочовий спосіб життя. Пересування з місця на місце, постійне облаштування нового житла, часто на землях, які раніше посідала інша людська спільнота, вимагали поважного ставлення до духів померлих, чиї могили прибульці знаходили на новому місці. Цих духів вшановували, хоча зазвичай вони були предками ворожого племені. Таким чином, віра в домовика пов'язана з уявленнями про духів померлих предків, які беруть під свою опіку певні ділянки землі.Походження хатніх духів у народі пояснювали по- різному. Одні запевняли, що ці надприродні сили постали з крапель води, які чорт струшував із пальця позад себе. Інші розповідали, ніби на домовиків по семи роках перетворюються таємно зжиті зі світу матерями діти. Існують повір'я про народження домовичка з першого яйця чорної курки або з яйця, знесеного семирічним півнем. Якщо людина протягом семи (за іншим варіантом — дев'яти) днів триматиме таке яйце під пахвою, сидячи на печі, не молитиметься, не митиметься й не голитиметься весь цей час, на світ з'явиться домовик. За повір'ями, такий дух носитиме людині золото і срібло, але по смерті людини візьме її душу.За деякими переказами, місцем перебування домовика є хатнє горище чи поріг: "Домовик є у кожній оселі, у котрій під припічком, у котрій — на хаті. Один чоловік чує: стукотить та й стукотить на хаті; піду, думає, узнаю. Тільки на драбину вступив, воно йому сипнуло у вічі раз і вдруге. Він протер очі і знов лізе, так воно його турнуло. Показалось чорне. Полили водою — ожив. Він оп'ять поліз, став питать, а воно пхнуло у груди і сказало: "Ти ж мене не узнавай, я — домовик".Хата сприймалась як зменшений всесвіт, що поділявся на три частини: світ небесний, земний та підземний. Отже, розміщення домовика у верхній зоні, яка, відповідно, позначала небо, вказує на те, що первісно хатній дух сприймався на рівні божества й лише згодом почав асоціюватися з підземним світом, вхід до якого відкривався біля порога.Дешо пізніше походження мають уявлення про те, що місцем перебування домовика є стайня. У таких випадках хатній дух може зашкодити
