хворобу напустити або загризти до смерті. їх домовиками частіше й звали. Тільки той, хто у хаті жив, того і пускали у такий день, решту ж — ні".Думку про ототожнення вужа з домовиком підтверджує народне повір'я про те, що третього березня домовик линяє, скидаючи з себе стару шкіру. В цей день він є небезпечним навіть для своїх домашніх, яких він не впізнає. Це нагадує такий самий природний процес у змій та вужів і є прямою вказівкою на єдність образів домовика та вужа як хатнього божества.При переїзді господарів на нове місце домовичка забирають із собою. Для цього спалюють у печі один із постолів, примовляючи: "Ось тобі сани, їдьмо з нами". Існують і ще деякі способи перевезення домовика. Найстарша в сім'ї жінка востаннє розводить вогонь у печі на старому місці, рівно опівдні вибирає вугілля, кладе його у спеціально підготовлений горщик, накриває чистою скатертиною і припрошує домовика їхати з нею. Посудину ту несуть до нової хати. Там скатертину розтрушують по кутах, ніби випускаючи домовика, вугілля висипають у піч, горщик розбивають і закопують під переднім кутом хати.Незадоволений господарями домовик у різний спосіб намагається вижити їх із насадженого місця, завдаючи всілякої шкоди: б'є або соває посуд; лякає мешканців хати нічними ходіннями чи позіханнями, душить чи щипає їх, залишаючи на тілі синці; псує худобу; не дає розвиватися рослинам тощо. В одного хазяїна була яблуня, яка раптом перестала плодоносити й почала в'янути. Люди помітили, що надвечір до яблуні підходить домовик, навалюється на крону дерева й так тримає аж до рання, заважаючи їй рости. Лише після того, як яблуню освятили і вбили в землю з чотирьох боків дерева по кілку, так, що вони утворили хрест, домовик перестав ходити.Ось що каже одна з народних оповідей, записаних наприкінці XIX ст. на Харківщині: "Гарно ми жили... А далі все так і злетіло одразу. Віл іздох, корова одна здохла... Б'ємося так, що й ночі недоспиш і недоїси, а нема добра. Далі й другу корову довелося продавати. <...> І самі не знаємо, чого воно таке нещастя. І хто його зна, що воно й було б, та показано нам у другу слободу перейти — то тут уже піднялися трохи.— Хто ж вам показав?— Та хто... Раз батько лягли спати біля вікна на лаві... А воно так серед ночі щось підійшло до вікна та як крикне: "Вийди!" — батько так і схопилися. Хрестються. Що воно? Ну, думали, може, приснилося. Коли на другу ніч ізнову під вікном: "Вийди!" — і так щоночі. Що воно? Ми вже боїмось. Як прийде ніч та треба лягати — то аж трусимось. А люди й нараяли матері: "Піди та й піди до Яремихи, — уже ж вона зна, то скаже!" — пішла мати до Яреми- хи... Уже ж знахарка така... Дак вона каже: "То вас домовик на інше місце переганя. Переходьте, то будете мати щастя".Мати — батькові... Батько кажуть, що вигадки. Ну, аж воно свого не покида, і нам жити дедалі гірше. Тоді вже й батько... Перейшли сюди на хутори — пішло все добре...".Як бачимо, домовик, виганяючи господарів, діє на їхню користь. Загалом подібні речі демонструють, що в народі домовик сприймався як істота, хоча йнечиста, але доброзичлива у ставленні до людей. Недаремно в різних регіонах України його ласкаво називають доброхотом, щасливцем, годованцем, хатнім дідком, а в середньовічному "Слові св. Василя" домовик зветься "хороможителем". На думку деяких дослідників, у дохристиянські часи хатні духи мали статус богів і йме- нувалися Цур і Пек. Вираз "цур-пек тобі!", що дійшов до наших днів (синонімічними до якого за часів християнства стали вирази типу "хай тобі чорт", "хай тобі всячина", "хай тобі грець"), має семантику замовляння від чогось недоброго, ворожого, бажання позбутись когось чи чогось. Людина, яка виголошувала його, в такий спосіб зверталася по допомогу до родинних духів: "Коли ж побачила завтра Хведька, та ще й з чужого села, то вже Стецькові цур і пек" (Г. Квітка-Основ'яненко); "Ніна тріпнула головою. Цур їм, пек з такими думками. Казна-що лізе в голову" (Д. Бедзик). Такі самі корені мають слова "відцуратися" — покинути своє родове місце, — "спекатися" — позбутися чогось неприємного. За домовиком визнавалася функція повчати членів родини, опікуватися самотніми господарями. До нього зверталися зі скаргою на домашніх, за порадою.Зв'язок домовика з культом предків і відповідне вшановування його як старійшого роду пояснює, чому в народній уяві він сприймається як обов'язковий оберіг будь-якої оселі. Залишив - шись без домовика, родина втрачала зв'язок зі світом предків, утрачала охоронця. За народними легендами, дружба господаря хати з домовиком може збагатити першого. Якщо ж людина, з якою домовик безпосередньо спілкувався, помирає, а інші члени родини не вміють налагодити контакт із хатнім духом, він починає тужити, сумує. Тоді в хаті можна чути стогін та плач, що лине невідомо звідки. Якщо домовик дуже засумує, він урешті-решт може спалити хату або зірвати дах і податися геть. Тоді родина не матиме щастя, а все нажите добро зійде нанівець. До речі, так само домовик чинить, якщо господарі чимось не догодили йому, наприклад, годували солоною їжею, тоді як солі хатній дух зовсім не зносить. Серед фольклорних записів є багато текстів, у яких розповідається, як домовик помстився хазяям за солону страву: перекинув миску, обваривши цією стравою господиню, скинув драбину, по якій господар ліз на горище із подібним несмачним для домовика їством тощо.Хатній дух недолюблює жіноцтво, та й воно швидше боїться домовика, ніж шанує. Розповідають, що домовик може обіймати самотню господиню за плечі або за талію, виявляючи в такий спосіб свою присутність. І лише від реакції жінки залежить, як далі поводитиметься домовик: якщо вона запропонує йому дружбу, висловлюючи це, звичайно, у формі спеціального замовляння, хатній дух припинить свої "залицяння" й більше не з'являтиметься. Якщо ж господиня розгубиться або, ще
