хати вважали ходом у по- тойбіччя. З тієї ж таки причини існував звичай зазирати в піч після похорону когось із хатніх родичів, щоб позбутися страху, спричиненого померлими. На Закарпатті, щоб не боятися небіжчика-чоловіка, вдова тричі вигукувала його ім'я в піч. У росіян нехрещених дітей було заведено ховати також у болоті: це відображало уявлення про потерчат як про демонічних істот, здатних нашкодити.Хоронили потерчат і під деревами. Дерево, яке садили на могилі, в уявленнях людей є "світовим древом", що поєднує світ живих зі світом померлих. Із троїцького обряду "завивати вінки" в Новгород-Сіверському повіті на Чернігівщині можна зрозуміти, що звичай ховати потерчат під деревами був доволі поширеним. "Завиваючи" березу, дівчата срібним хрестом окреслюють коло, а під самим деревом залишають поминальну їжу. При цьому співають:У полі-полі під грушкою Лежить тіло, як папір, біле;Ніхто к тілечку не прихилиться.Прихилилася стара бабочка,Стара бабочка — єго маточка,Узяла єго та й на рученьки,Понесла єго та й до церковки.Самі свічечки запалилися,Самі книжечки зачиталися,Самі дзвоники зазвонилися —Біло тілечко схоронилося.У пісні йдеться про мертве маля; мати бере його на руки й несе до церкви, де обряд хрещення здійснюється сам, без втручання священика.На Волині до потерчат ставилися обережно. Тут вважали поганою прикметою, коли раптом виявиться, що хату побудовано на місці, де колись закопали померлих дітей. їхні душі, як уже мовилося, весь час літають і просять хрещення. А хто почує їхній голос, має кинути все, що тримав на ту мить у руках. Як же незручно, а почасти й небезпечно це для мешканців хати! Тому про людину нав'язливу й подоляни кажуть: "Лізе, як потерча". Зрештою, для таких відмінностей у ставленні до потерчат — не остання причина й те, що їх поділяли в народі на два різновиди. Душі позашлюбних дітей, убитих при народженні, вважали брудними, нечистими; душі шлюбних — білими й чистими. А якщо дитину приймала баба-пупорізка, то душа такого маляти була ще й рум'яною.Хрестячи потерча, його тим самим відбирають у нечистого. Отож коли хто кидає крижмо потерчаті — повинен стерегтися, щоб чорт не зробив йому якого зла. Існує навіть переказ, що одну пані, яка давала крижмо, чорт ударив так сильно, аж вибив їй око...Звичай давати потерчатам імена бачиться значно давнішим за християнський обряд хрещення. Так, згідно з міфологією, створення світу, астральних світил, неба й землі, істот і всіх речей відбулось через їх називання. Дати ім'я — означає дати життя. У випадку з потерчатами — дати життя вічне, прилучити їх до сонму янголів. Злидні
У східнослов'янській міфології злидні — це злі духи, які приносять у дім нещастя. Вони маленькі, туляться в кутку за піччю й постійно голодні.Ставлення до злиднів, убогості, як і до самих бідняків, в українському народі виробилося протягом віків цілком негативне, подібно як і до хвороб, смерті тощо. При цьому, зазвичай, у злиднях звинувачували самого злидаря. "Бідний, бо дурний, а дурний, бо бідний", — казали про такого, якщо він не був хворим, старим чи калікою (над ними не сміялися, їх не зневажали, громада їм допомагала, як і вдовам, сиротам — знедоленим із об'єктивних причин).Стосовно ж здорових, нормальних членів суспільства загальноприйнятою була думка, що вони мусять працювати задля забезпечення собі заможного, щасливого життя. "Роби, небоже, то й Бог допоможе", — сказано у прислів'ї.Проте, буває, чоловік старається, мучиться все життя, тяжко працює з ранку до ночі, а таки не може вилізти зі злиднів. Невдах побоювалися, трималися від них подалі, щоб не перебрати на себе їхніх злиднів. Здавалося б, усе в них мало бути гаразд, але врожай дощі вимочили або сонце спалило, купив корову — здохла, продав вівці — злодії гроші вкрали, прийшов додому — хата згоріла... "Не щастить", — кажуть. І тоді в уяві виникають людиноподібні демонічні істоти — особливий різновид нечисті, який спричиняє увесь цей клопіт. Звуться вони "злиднями" й асоціюються з іншими, теж людиноподібними образами, такими як Нещастя, Лихо, Біда, Недоля (в білоруській міфології їм відповідає Злидня — невидима жінка без язика, очей і вух, яка раніше була змією; у сербській — Несреча — сива стара з тьмяним поглядом).Злиднів уявляють маленькими, завжди голодними старими чоловічками, які сидять на плечах людини й покидають її лише після смерті ("Багатство — дочасне, а злидні довічні", "Просилися злидні на три дні, та й вигнати не можна", — твердять прислів'я). У хаті злидні оселяються найчастіше в запічку, хоча можуть бути де завгодно. В легенді сказано: "В одному селі жив чоловік — здається, й роботящий, однак весь час діло в нього не йшло на лад: б'ється, як риба об лід, а ніяк не може вибитися з убозтва. Якось він замислився: "Що за причина така, що я ніяк не розживуся? Невже мене злидні обсіли?". А йому хтось відповідає: "Бо й справді обсіли, і скільки б ти не бився, не розбагатієш, доки ми будемо в тебе". Чоловік був не дурень. Розкинув думками туди й сюди та й питає: "Та хіба вас багато в мене розвелося?" — "Багато, — озвалося те ж саме. — "А чому ж вас не видно?" — знов питається. — "Це ми такі маленькі, що нас ніхто не бачить". — "Де ж ви поміщаєтесь?" — "Та ми будь-де можемо бути".Фаталізм, приреченість, почасти властиві українській народній свідомості ("Гроші йдуть на гроші, хліб на хліб, а злидні — на злидні"), в казках, легендах та анекдотах співіснують із думкою про те, що злиднів можна позбутися завдяки розуму й життєлюбству: їх можна зав'язати в мішку, заткнути у пляшці чи полонити в будь- чому іншому й кинути у воду чи навернути каменем; зв'язавши, можна лишити на перехресті — вони перейдуть до того, хто їх розв'яже, як у тій легенді, що ми її вже почали розповідати:
