гірше, перелякається, то може стати жертвою явища, яке сучасна преса називає полтергей- стом: у хаті почнуть довільно пересуватися речі, літатимуть предмети, чутимуться голоси тощо. Домовик гнівається, коли заміжня жінка ходить із непокритою головою, "світить волоссям проти сонця", тобто вподібнюється до відьми, з якою домовик не мириться. Неохайна жінка може спровокувати появу домовика, якщо залишить хату на ніч неметеною. Домовик прийде вночі й местиме долівку. Якщо ж у хаті довго немає чоловіка, то волохатий домовик уночі може душити господиню, хоча зазвичай цей дух є добрим охоронцем і рідко чинить шкоду хазяям оселі.Загалом, незважаючи на пізніші спроби церкви поставити його на один щабель із "ворогами людства", такими як чорт, відьма, водяник, лісовик тощо, домовика в наших предків було шановано завдяки його приналежності до духів роду. Потерчата
Дітей, які померли нехрещеними або народились неживими, в Україні називають потерчатами, потерчуками, поторочами або страдчатами. Сім років їхні душі літають і просять: "Хреста!". Голоси потерчат подібні до жаб’ячого кумкання. Хто почує голос потерчати, повинен пожаліти нещасну душу: кинути хустину, рушник або шматок полотна — як крижмо для хрещення — і промовити: "Іван та Марія! Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь", — і дати ім’я дитині. Тоді померле немовля стає янголом. Коли ж за сім років по смерті таку дитину ніхто не охрестить, вона потрапляє до нечистих духів.Таке маля крадуть русалки, та й саме воно, як кажуть подекуди в Україні, стає мавкою, "семиліткою". Ці русалки-семилітки володіють особливою мудрістю, що виявляється в розгадуванні чи загадуванні загадок.Злі духи мучать украдених немовлят, і тільки на Зелені свята вони вільні від страшних тортур. Тому в Лубенському повіті на Полтавщині жінки, які поховали нехрещених малюків, збирали колись на Русалчин Великдень (четвер на Троїцькому тижні) всіх дітей із вулиці і пригощали їх. А на Поділлі під час архаїчного обряду "гоніння шуляка" жінки поминали своїх померлих, особливо нехрещених, дітей. Існувало вірування, згідно з яким на Зелені свята вони з'являлися "мавками", "нявками", "гречуха- ми" й лякали всіх своєю непередбачуваною поведінкою. Потерчат, які вже стали русалками, зобразив Тарас Шевченко в баладі "Причинна":"Ух! Ух!Солом'яний дух, дух!Мене мати породила,Нехрещену положила".Зареготались нехрещені...Гай обізвався; галас, зик,Орда мов ріже. Мов скажені,Летять до дуба...Добре відомі й інші згадки про потерчат в українській літературі. Леся Українка в "Лісовій пісні" розповідає: "Потерчата в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи", — так вони заманюють людей у болото. А Микола Гоголь відтворює страхітливу картину "нечистих" місць: "... вечірня зоря потухає, ще не з'являються зірки, не горить місяць, а вже страшно ходити в лісі: по деревах дряпаються й хапаються за суччя нехрещені діти, ридають, регочуть, котяться клубком по дорогах і в широкій кропиві" ("Страшна помста").Греки вірили, що телонії — діти, померлі без хрещення, — живуть у ранкових туманах. Душі цих дітей літають над полями й луками барвистими метеликами, бджолами та іншими комахами, живлячись соком квітів. Матері курили ладаном перед образом Богородиці, щоб заспокоїти тіні своїх нещасних немовлят.В Україні розповідали також, що душа потерчати переходить у пугача або лелеку. По семи роках після смерті потерча, так ніким і не охрещене, стає пугачем. На Поділлі думають, що саме тому пугач здебільшого живе на гробовищі і кричить: "По-хо-вав". Відголос цього вірування зберегла й народна пісня: "Ой сів пугач на могилі...".Саме слово "потерча", як припускає етнолог Д.Зеленін, утворилось від слова "чорт": пачортя (як "па-синок") = почертя = потерча — із характерним для української мови зближенням приголосних "ч" і "т". Хоча нам значно простішою бачиться розгадка значення слова "потерча" через те ж таки "страдча" — його найближчий синонім. "Терпіти", "потерпати" в західноукраїнських говірках, як відомо, означає те саме, що й "страдати" у східних чи "страждати" в літературній мові. Отож "потерча" — це, найімовірніше, просто колишнє "потерпча" — бо воно, будучи нехрещеним, потерпає на тому світі, так само, як "страдча" — "страдає", адже його там, як уже було сказано, мучать злі духи. Таким чином, за значенням слова "потерча" і "страдча", швидше за все, абсолютно однакові. Та й узагалі, дивовижно припустити, щоб наші богобоязливі предки, згадуючи про своє чи своїх родичів покійне дитя, мусили постійно вимовляти заодно ще й назву нечистого, якого можна було, на їхню ж таки думку, в той спосіб іще й прикликати. А чому випав звук "п", це пояснити дуже легко: спробуйте швидко проказати "потерпча" кілька разів уряд — він і у вас випаде, адже так вимовляти значно легше.Ховати нехрещених дітей на кладовищі вважали великим гріхом. Отож місця для похорону обирали десь за цвинтарем, на перехресті доріг. У давнину їх ховали в самому житлі: під порогом або ближче до печі. Такий звичай можна пояснити тим, що дуже давно саме біля печі хоронили померлих родичів. Отож кожна мати, яка ховала там дитя, сподівалася, що ним опікуватимуться предки, які не віддадуть його нечистій сипі. Поховання ж під порогом або під перелазом у народі пояснювали тим, що, переступаючи це місце, люди щоразу "творили ногами" хрест, перехрещували потер- чатко. Існував також звичай переступати новонароджених тварин, оберігаючи їх від нечистої сили. Тих дітей, що народились неживими, закопували й під "верхом", де закривали в сінях бовдур — пічну трубу. Це зрозуміло, бо саме димар
