коневі, на якому він полюбляє кататися вночі і якого може заїздити до смерті. Щоб цього не трапилося, у стайні поряд із конем тримають цапа, тоді домовик їздить на ньому. Буває, що хатній дух доглядає коня, розчісує та заплітає йому гриву. Подібні повір'я зближають домовика із чортом, який, за народними переказами, їздить на цапі, а про людське око іноді з'являється на вороному коні.Але більшість переказів розповідає, що домовик мешкає в хатньому запічку. Для наших предків-язичників піч була чимось на зразок домашнього вівтаря, місцем священним, пов'язаним із обожненням вогню. Саме в печі мали мешкати духи-охоронці господи. З поширенням християнства уявлення про піч зазнали деяких змін: її шанували так само, як і вогонь, що виступав одним із символів християнського Бога. Крім того, в печі випікався "святий хліб" — джерело життєздатності людини. Спілкування через посередництво печі зі світом предків набуло негативного значення, а самі духи предків почали сприйматися не як добрі охоронці, а як ворожі людям створіння. Тому, за повір'ями, через піч улітала до хати всяка нечисть: відьми, вогняний змій, чорт, домовики. Ось одна з народних оповідей, що демонструє ці уявлення: "Як жінка підпалює в печі та не перехрестить, так тобі смагне з печі, що й очі повипікало б, якби не берегтись... Палаж- ка колись так злякалась: повна хата диму — в печі хоч би іскра! То домовик, він у всякій оселі є". У весільній пісні, яку співають під час випікання короваю, є слова, які можна тлумачити як опис зовнішності домовика:Кучерявий піч замітає,Пелехатий в піч заглядає.Як не будеш печі мести,То будемо за кучері трясти.Який же вигляд має цей таємничий мешканець людської оселі? Народні уявлення тут досить різноманітні. За одними легендами — це кремезний чолов'яга, трохи більший за звичайну людину, подібний зовні до господаря хати, за іншими — це маленький, зростом із дитину, чоловічок у червоних штанях та рогатій шапці, який має цапині ноги й курить люльку. В деяких регіонах України портрет домовика, або, як його ще називають, Антипка, доповнюється переказом про те, як, пустуючи, він заліз під двері тієї миті, коли їх зачиняли, втратив п'ятку й від того шкутильгає. Усе це надає домовику істотної схожості з чортом. Подібний образ сформувався у фольклорі під впливом християнства, яке відносило домовика до чортівні. Тому в багатьох фольклорних текстах зауважено, що домовик боїться хреста. В одного господаря був наймит. Робітник дивувався, що хазяїн із кількох кіп жита може змолотити дуже багато зерна. Одного разу вночі робітник сховався на току та підгледів, що до господаря ходить домовик, який носить йому мішки із зерном. Досидівши до перших півнів, робітник перехрестив хату, тік та змолочене збіжжя. Відразу зайнялася пожежа, яка знищила й хату, й господаря, й домовика.Оскільки язичництво трактувало хатнього духа суто позитивно, в народі побутували різні думки щодо того, чи в кожній хаті є домовик. Одні казали, що домовики мешкають у пустках чи в оселях тих людей, які знаються з нечистим, а в освячену хату домовик не піде. Інші стверджували, що він є в кожній хаті.Первісно ж домовик уявлявся як невеличка волохата істота звіроподібної чи людської зовнішності. Цікаво, що міра волохатості домовика визначалася багатством господаря. Чим заможніший був господар хати, чим більше дбав про своє хазяйство, тим волохатіший був годованець. У народі вірили, що відважний господар після закладин нової хати може дізнатися про майбутнє. Для цього увечері в новій хаті ставлять борону, на неї вішають ярмо, розводять невеличкий вогонь і дивляться крізь борону. Якщо погрітися біля вогню прийде волохата істота — у хаті буде достаток, а якщо лиса — чекатимуть злидні.Від домовика залежить, якої масті худобу має тримати господар, щоб вона не гинула, а розмножувалася. Для цього потрібно з'ясувати масть свого годованця. Щоб побачити його, потрібно три роки вистояти службу Божу на Страсний четвер перед Великоднем із запаленою свічкою. На третій рік цю свічку треба принести додому так, щоб вона не згасла, обійти з нею господу і вилізти на горище, де й сидить домовик. Той, хто побачив домовика, буде щасливим.Подекуди зустрічаються описи домовика у звірячій подобі. Його асоціюють із тваринами, які зазвичай пов'язуються в народі з чаклунством: котом, чорною куркою, бараном, телям, цапом, псом, совою, щуром, мишею. Відрізнити таку тварину можна, насамперед, через її раптову появу в хаті, раптове зникання та поведінку, не характерну для звичайної тварини цього виду. У народі вірили, що на базарах у деяких містах продають домовиків у вигляді кошенят.У багатьох місцевостях України переказували, що домовик має подобу змії чи вужа. Це викликало особливу повагу до цих тварин. Німецький дипломат і мандрівник Зіґмунд Герберштейн, який відвідав Московське царство на початку XVI ст., описує дивний звичай місцевого населення утримувати вдома ящірок і вшановувати їх як хатні божества: "Там і досі дуже багато ідоло- поклонців, які тримають удома, ніби пенатів, якихось зміїв із чотирма короткими лапами, подібних на ящірок із чорним та гладким тілом, що не більше трьох п'ядей (60-75 см) завдовжки й називаються гівоїтами. У святкові дні люди очищають свій дім і з якимось острахом, усією родиною благоговійно вклоняються їм, коли ті виповзають до поставленої їжі. Якщо змій-божество був погано нагодований, родину чекають нещастя".Українці та білоруси вірили, що помешкання оберігає вуж. Саме він опікувався добробутом господи. Вужа пов'язували з теплом хатнього вогнища, тому його зображали над вікном тієї стіни, де стояла піч: "Хатній вуж жив або під піччю, або під порогом, І над порогом не можна було нічого робити, навіть сидіти, щоб вужу не було тяжко"."Вуж хату оберігав. Під піччю жив. Його годували-напували. А коли траплялося, то й дім на нього покидали, бо вони (вужі) могли
