призволяючи наїдками та напоями, то можуть "вилікувати" корів, яких "портить" відьма: "Я поїхав, привіз опиря... Сказав на яку дійку яка корова снорчена, і не бравсь за дійки, а тілько хвіст потянув та лопатки пощупав". Такими "упирями" найчастіше бували козаки, відставні солдати, чумаки, гончарі та ковалі, про яких здавна існували перекази, ніби вони знаються на всьому потаємному. Згодом упирями почали вважати тих, хто був особливо жорстоким, зокрема панів, які знущалися зі своїх кріпаків.Перекази про "роблених" упирів зазнали сильного впливу християнства: "Коли би хто малу дитину помастив кров'ю з чоловіка, що ліг спати, не помолившись, то з дитини став би роблений опир". Уроджений, "родимий" упир часто має по шість пальців на руках та ногах; інакші, ніж у звичайної людини, статеві органи (упирі зазвичай бездітні); очі, що аж горять, та обличчя, "налите кров'ю" ("червоний на виду"). Відомо також, що упирі — двоє- душники, тому, коли вони помирають, лише одна душа покидає тіло, а інша зостається при нім. Уроджений упир має під коліном або ще деінде ґулю з дірочкою, через яку й виходить його душа. Упирі як представники потойбіччя, крім того, не мають тіні й не можуть переходити межі, яка уособлює кордон між світом померлих та світом живих.За життя упирі ніколи не лягають спати до святих образів головою, тільки ногами. І якби хто перевернув їх навпаки, то вони лежали б так довіку. Дцже вони нечиста сила, яку християнські символи знешкоджують.Живі упирі, як вважали на Поділлі, крім червоного обличчя, мають іще й дуже міцну статуру, бо мусять на собі носити упирів мертвих, які опівночі вилазять із могил і всідаються на хрестах. Приказка мовить: "Міцний, як упир". Вірили також, що живий упир оберігав село, худобу та бджіл. І що не помирав він доти, доки не народиться інший — йому на зміну.Коли живий упир помирає, настає велика буря, злива, а сам він чинить усілякі підступи людям, які його ховають: щоразу розплющує очі, навіть коли їх прикривають монетами; намагається сісти, коли над ним вичитують псалтир; насилає хворобу на тих, хто несе його труну; сам випадає із труни. Упирі мають право ходити по смерті до семи літ, побачити їх можна здебільшого "на границі" — околиці села (там здебільшого ховали самогубців, єретиків, відьом), хоча, звичайно, ліпше їх і не бачити.Після смерті упир здебільшого лежить у труні долілиць, коли ж застають його перевернутого обличчям догори, то все там у страшному безладі, а сам мрець дивиться на людей "попід руку", та ще й іноді курить люльку. Мертві упирі — "превеликі яритни- ки" — можуть "потинати" людей (особливо тих, які, чхнувши, не почують: "На здоров'я!"), ссати, здебільшого з немовлят, кров, "поробити" нареченим так, щоб вони поснули на посаді. Знають вони й те, як вилікувати або оживити людину, яка стала їхньою жертвою. ЦІ способи бувають різними: від підкурювання волоссям самого упиря до обмазування жовчю чорної корови. Не можуть упирі доступитись до тих, хто цілий день постився напередодні Різдва (у таких хати поночі світяться особливим сяйвом), хто на ніч перехрестив вікна, двері та піч, обсипав довкола хати маком-видюком (освяченим диким маком) або "святве- чірнім хрустовцем" — маком-самосійцем, що лежав на столі під час Різдва.Мертвий упир ходить сам або ж їздить на коні, являється особливо під час морових хвороб — холери, чуми — у вигляді великого білого пса чи кота. Існує і таке вірування: якщо кіт перескочить через мерця, той стане упирем і ходитиме білим котом до своєї хати. Мертвих упирів підозрюють у причетності до різних епідемічних хвороб, посух та неврожаїв. Проте в Нагуєвичах, селі, де народився Іван Франко, ще за життя письменника вірили, що холеру, яка лютувала в краї у 1831 — 1832 рр., спричинили саме живі упирі, яких нібито розпізнали по сирому полотну, яким обв'язане було в кожного коліно, і спалили. Спалити упиря можна тільки на вогнищі з тернового хмизу.До коханої дружини, яка дуже тужить за померлим чоловіком, він починає ходити упирем (у різних регіонах — перелесником, обаясником, літавцем) або ж літає змієм. Такі жінки марніють, чахнуть, часто помирають. Діти, які з'являються від таких зв'язків, — страшні, жовті, без кісток. Аби відвадити такого нічного відвідувача, його треба дуже здивувати. Задля цього жінка, перед тим порадившись із знахаркою, вдається до таких хитрощів: розпустивши волосся, сидить і лузає насіння. На запитання упиря, що вона їсть, має відповісти: "Нужу". Той здивується: "Хіба можна таке їсти?" — "А хіба може мертвий до живої ходити?" — повинна запитати жінка. В іншому переказі жінка повинна мазати долівку (та все хрестом!) тільки не "од стола", як це прийнято, а від порога. Тоді мертвий здивується: "Хіба хто таке бачив, щоб од порога мазати?".Хрест тут пов'язаний не тільки із християнством, він — символ сонця, якого мертві упирі бояться (як і крику перших півнів). Представники потойбіччя знають усе, вони мудрі нелюдською мудрістю, коли ж упир упевнюється у своєму незнанні, він повинен зникнути.Про упирів в українському фольклорі існує багато переказів, причому деякі серед них зі страшних стали комічними. Так, розповідають, як упир кілька разів з'являється опівночі до корчми, а переляканий корчмар усіляко намагається позбутися його. Аж нарешті сільська громада вирушає на кладовище й, розкопавши могилу, знаходить п'яного упиря із пляшкою в руках. Йому відрубують голову, сподіваючись, що так він уже перестане ходити. Проте наступної ночі — рівно о дванадцятій упир знову стукає до корчмаря — із пляшкою в руці та з відрубаною головою під пахвою...Остаточно знешкодити упиря можна, пробивши йому груди осиковим кілком, посікши його на кавалки або вбивши два зубці із борони за вухами. Такі жорстокі звичаї були відомі в багатьох народів. Приміром, в Англії, де самогубців вважали вампірами, їх ховали на перехресті доріг, перед тим пробивши
