чаклуна супроводжуються вихором, посухою, негодою. По дорозі до цвинтаря труна тріскається, розсипається, чорти хапають тіло й кудись несуть. Вони збиткуються над трупом: м'ясо з'їдають, самі влазять у його шкіру Й так ходять до родичів.Для того, щоб чаклун не "ходив", дотримуються застережних заходів. Померлого перевертають обличчям донизу, зв'язують йому руки й ноги, підрізають жили під коліньми, встромляють межи плечі осиковий кілок, обсипають труну маком, відрубують голову Й кладуть між ногами. По дорозі до місця поховання кілька разів повертають труну, а мерця виносять головою вперед (усе для того, щоб не знайшов назад дороги).Наймогутнішими вважалися чарівники, які набули знань не в своєму середовищі — іноземні чаклуни. Для українців такими були частіше москалі, білоруси, цигани тощо. "Був тут колись у нашому селі один австріят, — розповідає легенда, — і такий був знахар, що було направить або одведе дощ або град, як хоче. Було оце жнем у полі хліб, от і находить хмара. Ми давай швидко зносить снопи, а цьому й байдуже, жне да жне собі, потягує люльку да й каже: "Не бійтеся: догцу не буде!". То гляди — і нема дощу. Раз жнемо ми жито, як ось небо почорніло, піднявся вітер, загуло спершу здалека, а потім над самою в нас головою. Ми за снопи, а він: "Не бійтесь, не буде дощу!". Не слухаєм його. Аж ось де взявся чоловік на чорному коні і сам увесь чорний. Летить і прямо до австріята: "Пусти", — каже. А австріят: "Ні, не пугцу, було так багато не набирать!". Чорний їздець припав до гриви і помчавсь по полю. Тим часом чорна хмара посизіла і побіліла. Старі наші полякались, що буде град. А австріят байдуже. Жне собі да й курить люльку. Аж ось ізнов де не візьмись їздець, мчить по полю ще швидше од першого. Тілько цей уже весь у білому і на білому коні. "Пусти!"— кричить до австріята. "Не пугцу!". "Пусти, Бога ради, бо не видержу!" Тоді тілько австріят розігнувся да й каже: "Ну вже ступай да тілько от у той байрак, що за нивою". Тілько що вимовив, уже їздця нема, а град так і сипнув, як із кошика. Через малу годинку байрак увесь засипало".
В.Васнецов. Чарівник
У Карпатах вірили, що град, бурі, зливи, які спричиняють збитки господарству, прикликають самогубці й померлі чаклуни ("опирі"). Вони разом із чортами кують град на Чорногорі, а тоді у великих хмарах розносять його по всьому світу. Таких чаклунів називають "градівниками" або "чорнокнижниками". Назву "хи- мородника" одержали люди, які володіють секретами якогось ремесла. Зазвичай чаклуном вважали мірошника, коваля, гончаря або музиканта. До митців, майстрів-ремісників звичайні люди ставилися з особливою повагою, віддаючи належне їхнім здібностям. Фольклорні твори порівнюють їх із богами. Богом-гончарем був Прометей: у міфі він виліпив людей із глини. Давньоєгипетський бог Хнум на гончарному крузі сформував із глини світ. Переважна більшість наших легенд розповідає, як Бог виліпив із неї Адама (згідно з деякими, тіло зліпив сатана, а Бог удихнув туди душу). "У гончаря глина, — каже прислів'я, — як люди в Бога: що задумав, те й зробив".Ковальство також пов'язують із першотворенням. У казках і билинах ковалі кують богатирям чарівні мечі, булави, залізні пали-ці без яких ворога не звоювати. Ковалі можуть викувати долю й дитину (як співається на хрестинах). Легендарні ковалі Кузьма й Дем'ян запрягли у плуг змія і проорали ним славнозвісні Змієві вали. Водночас неперевершені майстри сприймалися з острахом, як чаклуни, наділені надзвичайною силою, як ворожбити, що знаються з нечистою силою і становлять небезпеку.Такої ж думки люди і про мірошників, яких невипадково часто називають "рудими" (рудий колір — ознака підземного світу). "Кожен мельник, — розказує легенда, — знається з нечистою силою, наробляє з лихим. Повідав один чоловік, що їздив до млина і мусів заночувати. Будиться вночі, а тут у млині такі гуркоти, туркоти, що не дай Господи. Той чоловік спав на возі, на своїх мішках, але, почувши се, подумав собі, що мельник пустив воду на лотоки. Зривається, біжить до млина та й аж задеревенів: вода на колеса не йде, шлюзи позатикані, а колеса так ходять, каміння бігає само собою, аж іскри летять. Він побіг до мельника, збудив його, повідає: так і так. "Ну, ну, не бійся, — каже мельник. — Иди спати". А сам вийшов до млина, стукнув три рази та й каже: "Ну, ну, куме, сиди тихо! Що ти там розмахався!". І в тій хвилі все затихло".Зняти заподіяну чаклуном шкоду може лише інший чарівник, сильніший за першого своїми знаннями й умінням. Такими знавцями часто виступають на весіллі старости або дружки, яких свідомо вибирають на цю роль. У повір'ях та легендах поширений мотив перетворення молодих або й усього весільного поїзду на вовків. Це робить переважно відьма або чарівник, яких забули запросити на весілля. Якщо їх перепросити, вони можуть "відробити", обернути назад вовків на людей. У легенді розповідається, як дружко ворожбита випередив. "Колись ішло весілля до вінця. І треба йти якраз понад ту хату, де ворожбит жив, іншої дороги не було. Люди бідкаються поміж собою. А дружко був із другого села. Там його вже добре знали, бо кращого знахаря за нього на все село не було. Як тільки-но весілля вийшло туди, де дороги сходяться, не встигли повернути в улицю, а ворожбит уже у вікно голову виставив. Тут усі й похолонули, а дружко, як гляне на нього, так у того роги й виросли. Молотить ними по вікні, ніяк голову назад у хату забрати не може. І так стояв, поки весілля назад не йшло. Повертають знов у ту вулицю, дружко й каже: Стоїш, бісова личино?". Мовчить, тілько головою мотає. "Знатимеш, як на другий раз голову виставляти". Та й відробив, що ті роги десь поділися. А якби був не випередив його, то міг би й вовками пустити усіх".В іншій легенді навчений чаклун-гончар таки встиг весільний поїзд поробити вовками,
