двома відрами, коли йшла по воду; інший — із постіллю тощо. Хоча, не бажаючи летіти, людина могла відіслати замість себе в повітря якийсь предмет.Існують згадки і про невдалі випадки "прикручення". Так, в одному із записів із села Іновця варили чар-зілля, щоб "прикрутити" живу людину, а натомість прилетів мрець.# ВовкулакаВовкулака — людина, здатна обертатися вовком або зачаклована в цього звіра. Вовк — символ хороброго воїна. Він є першопредком, охоронцем роду.Культ вовка як предка племені й вождя бойової дружини дуже поширений у багатьох народів Євразії та Північної Америки. Сюжет про виховання зачинателя роду (а часом двох близнюків) вовчицею був відомий римлянам, давнім іранцям, тюркам та монголам. У північноамериканського племені тлінкітів побутувала легенда, що один із предків роду колись зустрів вовка, й той пообіцяв зробити його щасливим, після чого рід почав вважати вовка своїм прародичем. У багатьох народів вождь-предок роду володіє потаємними знаннями, що дають йому змогу ставати вовком. У давньогерманському епосі бог воїнів-вовків Одін у потойбічному світі бенкетує з героями, загиблими в бою і годує двох священних вовків, що супроводжують його як собаки.У багатьох традиціях: хетській, іранській, грецькій, германській воїнів називали вовками. Уявлення про вовчу зграю як єдину злютовану дружину відоме сванам (гірській етнічній групі грузинів). Як свідчить історик Л.Залізняк, однаково називали вовчу зграю і дружину воїнів в осетинів, нащадків стародавніх іранців. Прізвисько грузинського царя Вахтанга І Горгослані буквально означало "вовкоголовий". Хетський цар Хаттусіліс, звертаючись до війська, закликав його бути в єдності — як "рід вовка".Про воїнів-вовків знали тюркомовні та монголомовні степові народи: вовка вважали пращуром Чінгісхана, вовчу голову зображували на знаменах стародавні тюрки. Скандинавські саги оповідали про воїнів-звірів, які не знали страху, сорому й жалю. "Бер- > серкри" ("перевтілені у ведмедів") — учасники багатьох . лицарських загонів у різних країнах Європи, де донедавна широко ' побутували легенди про перевертнів та вовкулаків.Усі ці факти, як свідчать учені, пов'язані з обрядом навчаннята посвячення у воїни, що відбувалося в чоловічих військових спілках, які^сюїадалися.^воїнів-вовків^ Юнаки мали.жити ^нелегкимїде Тугарин та Змієвич:Попереду біжать та два сірі вовки.У "Слові про Ігорів похід" також присутній образ воїна-вовка. Про князя полоцького, Всеслава, який легко перекидається вовком, сказано: "Сам вночі вовком бігав". Волхв Всеславич міг "до півнів" добігти із Києва у Тьмутаракань. У Іпатіївському списку під 1097 р. оповідається про хана Боняка, який умів "говорити" з вовками: "... і коли наступила опівніч, то Боняк, уставши, від'їхав од війська і почав вити вовчим голосом. І відбився йому вовк, і стало багато вовків вити. Боняк тоді, приїхавши, сказав Давидові: "По- біда нам є над уграми завтра".Геродот, розповідаючи про неврів — племена, що жили біля верхів'їв Дніпра, Прип'яті та Південного Бугу, утаємничував читача: "Цих людей підозрюють у тому, що вони чаклуни. Бо скіфи і елліни, що живуть у Скіфії, кажуть, ніби один раз на рік кожний із неврів стає вовком на деякий час, а потім повертається і знову стає людиною".На браслеті з Галичини, що його описує Б.Рибаков у своєму дослідженні "Язичництво давньої Русі", зображено вовка, який перекидається біля ніг жінки, що тримає в руках чи то солому, чи то хмиз. По два вовки чи собаки зображено на кам'яних стелах, знайдених в українських степах неподалік сіл Сватове та Керносівка.У те, що вовк належить до предків, зачинателів роду, вірили дуже давно, особливо на Поліссі. Вірування ці збереглися почасти й дотепер. Розповідали, що коли вовки оточать чоловіка, то слід назвати ім'я котрогось із померлих родичів. Це змусить сіроманців піти геть. Зустрівшись із вовком, ніколи не можна було кричати: "Вовк!", бо скаже: "Щоб ти вмовк!" — і тоді нікого не докличешся. Саме слово "вовк" у лісі вимовляти забороняли. Вовка лагідно називали "старим", "дєдьком", "хорошим паном". Подекуди на Гу- цульщині в колядницьких обходах (що символізували прихід померлих родичів) разом із "ведмедем" брав участь ряджений "вовк", звіра кликали на Коляду за родинний стіл. У західних поліщуків серед колядницьких масок була й маска вовка. Як свідчить відомий етнолог ВДавидюк, одягання масок в українців було пов'язане із вшануванням родового божества. Водночас прізвища Вовк, Вовчик, Вовкун дуже поширені в Україні, так само, як і вуличні прізвиська, які часто пояснювали тим, що дід у цьому роду перекидався вовком.Українські легенди про створення світу і всього живого в ньому оповідають, що вовка створив чорт. Якось він прийшов до Бога й поскаржився, що люди зовсім не стережуть своєї худоби. Бог, аби люди боялися пускати корів та овець без нагляду, звелів чортові зліпити із глини вовка. Та спочатку вовк вийшов завеликим, і Бог наказав обстругати його. Чорт узявся обстругувати вовка, і з великих стружок стали шершні, з менших — мухи, а з найменших комарі. Обструганий же вовк страшенно розлютився з болю і сказав Богові, ЩО їстиме не тільки худобу, а й людей. Чорт привів вовка до людей і нацькував його на першого ж чоловіка, який зрештою вовка перехитрив, випросившись перед смертю помитися та "витертися" вовчим хвостом. Побитий вовк зрештою кинувся на чорта. Тепер, коли вовк біжить із роззявленою пащею, люди не чіпають його, інакше чорт утече від вовка — й кинеться знову на людину.Українці також вірили, що вовки їдять чортів — і якби не вовки та грім, від якого часто гинуть чорти, то їх розвелось би стільки, що й "світу Божого не було б видно". Подібна легенда є і в естонців, у яких вовки поїдають не тільки чортів, а й неспокійних небіжчиків, котрі ходять по цьому світу.Св. Юрій в українському фольклорі — розпорядник і охоронець вовків, він роздає їм здобич,
