наказує, кого й де можна з'їсти. Деякі дослідники вбачають у цьому образі наступника бога воїнів- вовків Одіна. Подекуди в Україні вовків називають Юрієвими собаками. Часто оповідають і про опікування св. Юрія вовкулаками. Так, один чоловік, якого відьма пустила вовком, довго бігав лісом і захотів їсти. Раптом він угледів св. Юрія на білому коні. Той теж помітив перевертня, зупинився і свиснув. На його свист вибіг із лісу вовк, якому святий сказав: "Візьми цього свого товариша і покеруй ним, тому що він ще недосвідчений і не може сам собі роздобути їжі". Св. Юрій призначає на їжу вовкам не тільки тварин, а й людей. На Харківщині розповідають, що один чоловік захотів на власні очі побачити св. Юрія на коні, за яким біжить вовча зграя. Уночі він пішов до лісу й виліз на дерево. Справді невдовзі він побачив святого: Юрій зліз із коня, сів на траві, а його оточили вовки. Усім вовкам святий Юрій вказав на їхню вечерю, а одному старому кривому вовкові нічого було вже дати на поживу. Тоді Юрій сказав йому: "А тобі, старий вовче, отой чоловік, що сидить на дубі!". Та й поїхав собі. Усі вовки порозбігалися, а кривий сів під дубом чекати, коли той чоловік злізе. Довго вони так сиділи, аж чоловік пересидів вовка. Прибіг до пилярів, які поблизу пиляли колоди, і почав проситися, аби вони прийняли його до себе. Ті прийняли, нагодували, й він цілий день допомагав їм. А ввечері, вкладаючись спати, чоловік і почав благати всіх: "Люди добрі, бережіть мене від вовків! Вік на вас за те працюватиму!". Вони й поклали його поміж себе, вкрили свитами та й поснули. Вранці прокинулися — а його й місце вихололо. Вовк таки з'їв призначену здобич.Інша легенда розповідає про вовка, який відняв останній шматок хліба у злидаря, за що св. Юрій присудив йому три роки працювати на того чоловіка. Вовк перекинувся хлопцем та й почав у того злиденного господаря ковалювати. Спочатку викував три ножі, які господиня продала, купивши за те хліба й заліза, а далі так розширив своє ковальське господарство, що почав і старих людей на молодих перековувати. Отже, як бачимо, вовкочоловік або чоло- вікововк володіє потаємними знаннями, недоступними багатьом. Саме такий тип вовка — мудрого хижака. Крім нього, виокремлюють іще вовкулаку, який може бути чаклуном і сам довільно перекидається вовком; вовкулаку-строкаря, на якого у визначений час Зображення вовка на давньоруському рельєфі
“таке найде” — й він мусить , _ перекидатися цимзвіром; вов- кулаку-ізгоя, якого пустили вовком, помстившись; вовкулаку-молодого, що став вовком під час весілля. Таку детальну класифікацію розробив дослідник цього питання В.Давидюк. Він же враховує ще й вов- кулачок, якими часто стають наречені.Слово "вовкулака" вчені тлумачать по-різному: як "вовча шерсть", "вовче кодло, рід", навіть "вовковедмідь". Те, що хло- пець-перевертень мав безпосередній стосунок до обряду посвяти в дорослі чоловіки, у воїни, а також до вовка-предка, яким вважали його певні племена, засвідчують численні перекази.Дуже давно були такі люди, які могли набувати звіриної подоби або ж робити інших вовками. Чарівники перекидалися вовками вночі, а вдень знову поверталися до звичного життя. Перетворені ж на вовків звичайні люди дуже мучилися від того. Вони бігали лісом, завивали по-вовчому, жили в барлогах, а при цьому почувалися людьми. Аби перетворити людину на вовка, варто було тільки накинути на неї вовчу шкуру і прошепотіти закляття. Або ж підперезати зачарованим ременем чи ликом. Перекинувшись тричі через застромлений у землю ніж — догори лезом, вовчою шерстю обростали відразу, щойно ставши на ноги. Та головне — знати слова, які чаклуни й відьми завжди тримали в таємниці.Особливо легко піддавалися їхнім чарам наречений та наречена, а також їхні весільні гості. Щоб молоді не стали вовкулаками, вирушаючи до нареченої, староста або дружко мав проказати: "Між трьома дорогами, між трьома ланами лежить чоловік Никін без рук, без ніг, без очей, без речей, без плечей. Як той чоловік Никін нічим не владіє, так на хрещеному рабові Божому архітри- клину (ім'я дружка) і на молодому князю (ім'я молодого) і на молодій княгині (ім'я молодої) і на його поїзду ніхто нічого не завла- Діє. Во віки віків, амінь".Розповідають, закохався у красуню Марію відьмин син і довго ходив за нею, аж поки відьма не прийшла сватати дівчину. Старий козак, Маріїн батько, вигнав її з хати ні з чим. Із того дня всі корови в господі старого почали давати, замість молока, кров. Незабаром знахарка, яку прикликали, відшептала корів — молоко знову з'явилося. Та раз на тиждень — саме того дня, коли відьма наробила лиха, із вимені все одно текла кров. Минуло кілька тижнів — і Марію засватали за сотникового сина. Весілля почалося весело та щасливо. Тільки під час вінчання люди помітили стару відьму на середині перехрестя доріг. Сказали про це дружбі, та він Не зауваживїсобі цього. Щасливі молоді вийшли із церкви в ото-/ченні весільних гостей і вирушили кіньми додому. Та щойно передні колеса воза торкнулися перехрестя, молодий князь і княгиня (так називали колись наречених) стали вовками й обоє стрілою помчали до лісу, що виднівся на обрії. Гості остовпіли, проте встигли помітити відьму, що розтанула, наче дим. Та ще ніж — він лезом догори виблискував на перехресті. Старий батько заплакав- затужив і послав за сином, який служив у війську.
