"Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь!Як заглянула ж вона в праве вухо, а там усякого добра і видимо, й невидимо! Чого там тільки й не було! І убрання всякі, коні, карети, кучери. А золота та срібла! А грошей!".В обрядах українського весілля та "посижіння" при мерці перед похороном та різдвяному колядуванні — скрізь є образ "коня", якого здебільшого не маскували. За "коня" переважно обирали веселого дотепного чоловіка — аби з нього "було сміху багато". Відрізнялася тільки "кобилка" з Поділля. Це була особлива конструкція: до перевернутого кошика, який прикривали рядном, чіпляли спереду кінську голову з дерева, а позаду конопляний хвіст. Посередині обов'язково був отвір для вершника, до пояса якого і кріпилася "кобилка". Вершник легко міг керувати "кобилкою", вдаючись до різних комічних трюків, — і це смішило люд. На півночі Польщі, в Мазовії, з коником схожого вигляду колядники обходили поля, приспівуючи традиційних землеробських пісень.У Карпатах із рядженим вершником на коні з'являлися на весіллі. "Конем" були двоє молодих хлопців, укритих ліжником чи веретою. А під час похоронного "посижіння" "на коні" їздив "вірменин" і, намагаючись наслідувати особливості вірменської мови, купував "худобу", вдаючись до всіляких витівок, часто сороміцьких. Усі його дії були спрямовані на те, щоб розсмішити людей, а сам похоронний сміх передбачав майбутнє відродження і слугував живим оберегом від представників потойбіччя й самої смерті.Кінь — посередник між світами і царствами: своїм і "тридесятим" _ має здатність віщувати. Смерть, весілля або весну кінь чує за дванадцять днів наперед. Чує також "на себе лиху годину" — що він "матиме тяжку роботу" (Чернігівщина). Передчуття біди конем символічно виражається різними діями: "Проломився кінь вороний на широкім мості" (в іншому варіанті — "спотикнувся"); "Кінь води не п'є, він на воду дує".У давнину був звичай ховати коня разом із померлим. Такий кінь мав перенести мерця у світ інший, служити господарю й там. І навіть коли утвердився культ предків і виникло вірування, що померлі нікуди не відходять, не від'їжджають, а живуть у хаті, під порогом, біля печі, — то й тоді кінь залишився твариною, що спілкується з мерцем. Тому в чарівній казці розповідається про померлого батька, котрий дарує наймолодшому синові-дурню кілька волосин із кінської гриви (в іншому варіанті — вуздечку), за допомогою яких можна прикликати коня надзвичайної сили і краси. Цей мотив фігурує в казці ще й тому, що в багатьох народів існував звичай на знак жалоби за померлим зрізати із гриви та хвоста коня пучки волосся й закопувати неподалік могили.Волосся з кінської гриви також часто використовували в народній магії. Це засвідчує пісня:Циганочка да воріженька Волю учинила, та волю учинила.Стригла гриву коню вороному,Козака курила, та щоб з невірним жила.Забарвлення коня впливає на його символічне значення. Пісня, як і казка, вказує на різні масті тварини:Запрягайте коня-сивця —Напилися в свата пивця,Запрягайте вороного —Поїдемо до другого.У веснянці, що її записав Гнат Танцюра від Явдохи Зуїхи, маємо образ чорного коня, який набуває тут негативного значення, а сама веснянка своєю структурою нагадує замовляння:... Але вродив чорний мак,Занадився чорний кінь,Треба його піймати Та до пана завести.— Ой пане ж мій, паночку!Зроби йому вуздечку.Мені буде чорний кінь,Тобі буде нелюб мій.Давні джерела описують білого коня, що був при храмі Свято- вита — бога .земних плодів і воєнної здобичі. Цей кінь належав божеству, годувати його й сідати на нього міг тільки жрець. Кінь слугував для пророкування перед початком великої справи. Подібна подвійна символіка збереглась і в народному соннику: "На білому коні їхати верхи — щастя, на буланому — слабість". Причетність білого коня до царства мертвих знайшла й інше трактування: коли сняться білі коні, це до смерті.Білий кінь зустрічається найчастіше в казках та легендах. Білий колір загалом є характерною ознакою потойбічних істот, щовтратили тілесність. Скрізь, де кінь відіграє культову роль, він завжди білий. В образі білого коня деяким людям навіть з'являється скарб.В українській чарівній казці кінь постає надійним товаришем, побратимом героя. Кінь не просто помічник, він не тільки передбачає події, а й чинить різні дивовижі: робить героя красенем ("Ванька-золотокудрявець") чи перетворюється на чудову споруду ("І той кінь здох — і зробився палац"). У казці про козака Дрім- сона мудрий кінь завбачливо радить козаку не чіпати знайдене перо чарівного птаха, інакше "буде біда". Згодом кінь допомагає неслухняному Дрімсону впіймати самого птаха, знайти панну, якій той належить, а потім і "стадо коней", за яким тужить панна. Про такого коня народна мудрість каже: "Доброму коневі хвате доброго слова".Досі існують перекази про богатирських коней, які мають дивовижну силу (їх не втримають і кільканадцять чоловіків), а також здатність літати "вище лісів стоячих". Такий кінь сам розшукує свого господаря, який живе звичайним життям і не підозрює, що він богатир. І тільки, як "прийде його час", сідає на коня та їде "на границю" — зміїв стерегти.Особливого значення набув кінь за часів козацтва. Кінь — добрий товариш козака, вірний до могили, часто проводжає його в останню дорогу:Козака несуть І коня ведуть,Кінь головоньку клонить.Цікавою гранню образу коня є його еротична символіка. В одній із так званих "еротичних" казок, варіант якої побутував на Поділлі в середині XIX ст., персонажі — пані та її прислужник — розмовляють поміж собою метафоричною мовою, в якій прутень зветься "конем", піхва — "колодязем", тож, відповідно, і статеві зносини образно описано як напування коня.Часто символ коня набуває еротичного забарвлення у весільних піснях:Да давали коням гречку,Як їхали по дівочку,А тепер сочевицю —Везем молодицю.У весільному обряді, коли молодий із боярами їде по
