Приїхав молодий козак і, добре все розвідавши, зробив засідку біля обори — того дня, коли корови давали кров, замість молока. А опівночі вигулькнула з мороку відьма. Схопив її тоді за волосся та й почав періщити батогом, аж поки не випитав, як повернути сестрі та зятю людську подобу. "Ну, — каже відьма, — умів ти мене зловити, дай же тепер слово, що не вб'єш мене, коли правду тобі скажу". І коли козак пообіцяв зберегти їй життя, відьма дала йому тоді жмуток свого волосся, щоб він зробив із нього заряд для пістоля. Вистреливши в зачаклованих вовкулаків, він зможе перетворити їх на людей. Так і сталося, коли біля одного села козак побачив двох змучених вовків із сумними людськими очима...Ато, було якось, ішли два товариші: один такий, що знав усяку всячину, а другий — звичайний собі парубок. Отой, що знахарем був, і каже: "А давай- но вовкулаками поперекидаємось та дівчат полякаємо". От він сам перекинувся, товариша вовком зробив — та й пішли вони до дівчат. Нажахали всіх на вечорницях і прийшли під вербу — відкидатися. Той, що знав усе, — знов став таким, як і був, а товариш його перекидався-перекидався та так вовкулакою в поле й побіг... І ходив він до самісінького Різдва. Та не їв нічого, бо ж вовкулаки не можуть, як справжні вовки годуватися, хіба вкрадуть де шматок хліба в людини, що їде дорогою, або ж облизують ті місця на деревах, до яких люди руками колись торкались. Прийшов на Святвечір оцей вовкулака під батьківську хату та зазирає у вікно. А мати саме розкладає ложки на столі, батько з братами сідають вечеряти. "Оце тобі, старий, а це тобі, сину", — каже мати. А вовкулака як завиє під вікном. Всі й полякалися. Вибігли та до вовка, та давай його бити. Старший син як ударив сірого по спині — так на ньому шкура вовча і луснула. "Постій же, не бий мене, я твій брат", — почувся голос. Мають вовкулаки під пахвою таку ямку, в якій сходяться кінці шкури, через неї і виходить чоловік назовні. Засобами перетворення також були ярмо, ремінь, стрічка, житнє перевесло, мотузка чи пояс, ніж, свічка, про- бігання поміж ногами тієї людини, яка пустила вовком.Найчастіше вовкулаками ставали на Різдво — такі вірування існували в Галичині, що було пов'язано з "вовчими днями" — періодом, який починався пізньої осені й закінчувався на Коляду. У цей час вовча зграя активізувалася, навчаючи молодняк. Часто короткий зимовий день, сонячне затемнення пояснювали тим, що небесний вовк проковтнув сонце. На Коляду припадало й повернення вовкулаки — як завершення певного одно-, три- чи семирічного циклу, яким означали вовкулакування. Саме стільки років тривали воєнні походи воїнів-вовків під час ініціації — посвячення юнаків у дорослі чоловіки.Після такого посвячення юнаки здобували право одружуватися. Звідси — уявлення про нареченого- вовкулаку та викрадення дівчат вовками. В одній із пісень ідеться про такого, він, не боячись матері, що вийшла до нього з коцюбою, викрадає дівчину. Звідси еротична символіка вовка у фольклорних текстах, де акцентовано увагу на його непомірно великих статевих ознаках.Окремо слід сказати про "вроджених" вовкулаків, саме вони мали здатність перетворити іншу людину на вовка. Якщо вагітна ж|нка "в таку годину" побачить живого вовка, то дитина народиться вовкулакою. Таке ж може трапитися, коли майбутня мати ненароком з'їсть м'ясо загризеної вовком тварини. Вовкулака народиться й після зачаття "проти святої неділі". "Вроджені" з'являлися на світ не головою, а ногами, а також мали при народженні зуби. Саме таким вважали отамана-характерника Івана Сірка. Татари звали Сірка шайтаном. Розповідають, що отаман був надзвичайно сильним і ніяк не міг померти, його не брала ні шабля, ні куля. Легко Сірко міг нібито перекидатися вовком та хортом, Й саме його прізвище безпосередньо вказувало на його "вовче" поводження й було, слід гадати, козацьким прізвиськом.Такі перекази не поодинокі: в українському фольклорі існує, крім того, казковий Сученко, народжений собакою (див. статтю Собака") тощо. Чарівні казки зберегли й образ залізного вовка, який допомагає герою здобути дружину. Інша — в записі Марка Вовчка — натякає на подружнє життя жінок із вовками: "Була така пані, що любила вовка. Зробили їй ковалі залізного вовка, взяла вона його у покої, так ним тішиться, так йому їсти дає, і їсти, і пити, а він не хоче ні їсти, ні пити. Так йому Бог дав, що він ожив...". Зрештою, залізний вовк, подушивши усю худобу в господарстві, добирається й до самої пані. Бо сказано: "Скільки вовка Не годуй — він усе в ліс дивиться". Велети
У багатьох народів світу збереглися перекази про велетів — величезних могутніх людей. Дуже давно, на початку світу з’явилися на землі перші люди — діти богів і земних жінок (а за інтими переказами — діти землі). Вони "підпирали головами чорні хмари і переступали гори і долини", а "по лісі ходили, як по траві".Загинули велети під час великого потопу. Невіддільні від землі, після смерті вони перетворювалися на гори, кам'яніли. Пам'ять про них залишається в переказах про різні гори та скелі, якими вони стали. Або ж у казках: могутні Котигорошко, Верни- гора, Вернидуб є персоніфікованими образами стихійних природних сил.Проте іноді й тепер велети можуть несподівано з'явитися серед людей. Упізнані, вони зникають невідомо куди, залишивши після себе сліди від богатирського коня або від дуба, який потягли за собою. В народі відоме прислів'я: "Велетню в світі не довго жити", однак люди вірять, що настане час, коли вони повернуться на землю. Тому героями легенд і казок стають діти надзвичайної сили, яким іще рано ставати до бою. Розповідають, якось один чоловік бачив, як двоє хлопчиків гралися камінням, що він привіз його собі на млин: "...як ухопить рученятами каменюку та геть, геть її покотить,
