була йому комфортна й симпатична, і Романові вже по-справжньому боліло за цей район, що поступово падав під тиском часу і дурості міської влади. Поки він тут жив, устиг вигоріти будинок, де був улюблений бар Аґнєшки, у якому відбулося їхнє перше побачення, завалилося ще кілька будинків поблизу Зомбковської, під час будівництва метрополітену провалилася частина однієї з вулиць. Та незважаючи на те, що Прага повільно, але впевнено відходила в небуття, Роман облаштовувався тут надовго, хоч і міг через три місяці виїхати звідси назавжди.
У нього мінялися характер і світогляд. За межами Батьківщини Роман став жорсткішим і байдужішим відносно загальних речей, але натомість неймовірно турботливим до двох близьких людей, що тут були з ним весь час, а також до місця, яке врятувало в критичний момент, давши спокій і радість. Роман віддячував Празі, як міг: повісив кілька годівниць для птахів у сквері імені якогось польського вояки, який вони з Аґнєшкою в один із днів зворушливого й милого настрою спільно перейменували на сквер імені Котячих Носиків; у дворі на Зомбковській, де мешкали Роман з Оленою, посадив молодий каштан, а біля під’їзду постійно підгодовував безпритульних котів, завдяки чому ті нерухомо, мов мініатюрні сфінкси, влягалися перед брамою й чекали його повернення додому з нескінченних прогулянок Прагою. Сусіди почали вітатися з ним, молоді продавчині з продуктового за рогом розпитували його про справи, і він щоразу вигадував щось таке неймовірне, від чого ще зелені дівчата охкали та запрошували зайти після їхньої роботи на каву та розповісти детальніше. «Може бути, цілком може бути», — муркотів їм Роман і, забираючи пакети з продуктами, зникав на наступні кілька днів.
Він пройшовся, трохи протверезів і повернувся на Зомбковську. Підняв голову до їхніх вікон — світло не горіло, хоча він знав, що Олена вдома. «Як же це все паскудно, Господи», — подумалось йому. У відповідь десь далеко пролунали дзвони з костелу, і Роман саркастично усміхнувся своєму несподіваному нападу релігійності.
Три поверхи до помешкання він насилу подужав, уперше за вісім років відчуваючи до Олени відразу, яка ви никла невідомо звідки й невідомо що з нею тепер було робити. У скриньці була записка від Аґнєшки: «Доброго вечора ще раз, Романе. Чекай на мене завтра о десятій. Документи візьми». Роман хмикнув, зайшов до квартири, роздягнувся і швидко заснув, не сказавши Олені ані слова.
Наступного вечора, рівно о десятій, він побачив із вікна, як до під’їзду під’їхав «опель» Аґнєшки, і в той же момент усю Зомбковську наповнили настирні звуки клаксона.
— Усе, я побіг, це Ярослав, — сказав Роман Олені, підіймаючись зі стільця.
— Ну добре… Ти хоч доїв, Ромцю?
— Так-так, усе доїв.
— Коли тебе чекати? — спитала вона.
— Не маю уявлення, Ярослав нічого не сказав. Усе, мала, бувай. — Він поцілував її і вибіг із під’їзду на вулицю, мов дитина, застрибнувши у вже відчинені дверцята автівки.
Аґнєшка зразу дала по газах, і «опель», вискнувши колесами, зірвався з місця.
– І куди ми їдемо? — поцікавився Роман.
— До Львова, — зосереджено відповіла Аґнєшка. — Що скажеш?
— Чудово, — Роман застібнув пасок безпеки, відчинив вікно і, витягши з кишені Аґнєшки пачку сигарет, із задоволенням запалив. — Це так рок-н-рольно, хіба ні? Старе авто, швидкість, дорога, пригоди, зараз іще музику якусь увімкнемо, правда?
— Правда, увімкнемо, тільки керувати мені не заважай. Пали скільки хочеш, слухай музику, але не відволікай мене від дороги, бо я тебе викину, чесне слово. — Аґнєшка вирвалася з міста на якусь трасу й поїхала швидше. — І ще одне: навіть не думай до мене чіплятися.
— А я до тебе колись чіплявся? — здивувався Роман.
— Ось-ось, задумайся над цим, — Аґнєшка хитро всміхнулась і замовкла, зосередившись на дорозі.
Роман покопирсався в торбинках із дисками, знайшов «Aerosmith» і, розкинувшись на пасажирському місці, пускав дим у стелю, передчуваючи наближення Батьківщини.
— Ти не заснеш у дорозі? — питав він Аґнєшку. — Бо, може, давай я б повів, як втомишся?
— Ні, усе гаразд, я спала цілий день. А ти ось змученим виглядаєш. Відпочивай.
— Добре, дякую.
— А що ти Олені сказав?
— Сказав, що Ярославу потрібна серйозна допомога, не знаю, коли повернуся.
— Хто такий Ярослав? — повернула Аґнєшка до нього голову.
