— Ну ось, а ти хвилювався, — кинула Аґнєшка. — Бачиш, усе в порядку. У них навіть думок не виникло, аби замок тут поміняти.
У тиші й темряві провернувся ключ, і з квартири на них насунулося слабке світло. Аґнєшка мишкою прошмигнула в передпокій, рвучко протягла за собою Романа, на ходу поцілувавши його під вухо, зачинила двері і вміло, як цілий загін спецназу, пронеслася по кімнатах нечутними кроками.
— Вільно! — крикнула звідкілясь із дальшої кімнати, і Роман, що досі стояв біля дверей, рушив на голос у нетрі квартири.
Помешкання було велике і явно обжите. На кухні біля входу лежали цілі стоси газет за минулий рік, у попільничці було кілька недопалків, а на ліжку у великій кімнаті покоївся акуратно складений чоловічий одяг.
— Тут хтось живе, — констатував Роман.
— Та байдуже. Зараз швидко зганяємо в душ і підемо собі. Покури поки що, — запропонувала вона Роману, показуючи на відчинене вікно, а сама пішла до ванної.
З вікна видно було Оперу,[10] загорнену в сірувату, імлисту ковдру ранкового туману. Вуличні ліхтарі при площі за ті кілька хвилин, що вони долали сходи до квартири, встигли вже вимкнути, і тепер вулиця виглядала містично — зі встромленими мало не в брук, схематично означеними, почорнілими від часу скелетами дерев, з бруньками птахів на гілках. Якщо не брати до уваги авто Кохановської, припарковане внизу, і всюдисущу рекламу, ознак часу теперішнього не було помітно зовсім, аж Роману здалося, що його винесло протягом у минуле. Вітер і справді був потужний і нахабний — вривався у відчинене вікно й знову вилітав назовні, витягуючи за собою хмари тютюнового диму, роблячи Романа невагомим, мов та пір’їнка, тягнучи за собою геть із помешкання, до каменистого серця цього міста.
Аґнєшка неголосно співала в душі, вода билася хвилями до берегів чавунної ванни, і Роман несподівано навіть для себе глибоко вдихнув переддощового повітря, заплющив очі, і в цьому дзюрчанні води в стічному отворі, у приємному, хоча і невміло співаючому голосі Аґнєшки він раптом почув хвилі вбитої часом ріки Полтви, що протікала тут же, за якусь півсотню метрів, на глибині в кілька людських зростів під бруківкою. Як і будь-який допитливий турист, він знав цю історію про колись судноплавну річку, яка тепер стала частиною системи міської каналізації, і його завжди проймав гострий жаль. Полтва шуміла зараз переконливо і тужливо, і від цього жалібного співу перехопило подих. Він так і застиг, овіяний вітром і дещицею попелу, своєчасно не струшеного з цигарки й піднятого в повітря протягом.
— Агов, усе гаразд? — Аґнєшка вивела його з трансу поштовхом у плече.
Роман перевів на неї погляд — Кохановська стояла перед ним, чарівна і мокроволоса. Залишки води стікали тонкими лоскотливими цівками їй на голі стопи, і вона трохи пританцьовувала на давньому паркеті.
— Як думаєш, як почувається Полтва?
— Полтва? — заскочено перепитала Аґнєшка. — Думаю, що погано. А чого питаєш?
— Ти ж знаєш цю історію, так? Про те, як Львів єдину свою пристойну річку перетворив на каналізацію. Не можу цього зрозуміти.
— Звісно, знаю. Сто років тому Полтву було б видно з цього вікна, — показала вона рукою. — І я теж цього не розумію, хоча, думаю, на це були цілком об’єктивні причини. Але впевнена, що Полтві зараз непереливки, вона почувається піді Львовом паскудно, як і будь-яка жінка, живучи з красивим, але самозакоханим чоловіком. Виносить із нього своїми хвилями всі сумніви, депресії, усе його гівно, жертвуючи при цьому своєю красою, а в підсумку — життям.
— Нічого собі порівняння, — присвиснув Роман.
— Не знаю, це просто припущення. Я погано розбираюся в таких речах, Романе. Можливо, їй цілком комфортно. Іди в душ. — Аґнєшка вклала йому в руки великий мохнатий рушник і буквально заштовхала до старезної ванної кімнати.
Коли він за якусь чверть години покинув цей філіал нептунового королівства в окремо взятій львівській квартирі і, привівши себе в порядок після подорожі, вийшов до кухні, то відразу поринув у запахи: Аґнєшка готувала сніданок із яєць і ковбаси, знайдених у холодильнику господаря.
— Нічого навіть чути не хочу, — випередила заперечення Кохановська. — Я вже довгий час мрію про те, аби якось приготувати тобі сніданок, так що не заважай мені, гаразд?
— Ти не боїшся, що нас застукають? — Роман присів біля неї на низький табурет із м’якою обшивкою.
— Я тобі ще раз кажу — мені байдуже. Ясно, що тут хтось живе, але я думаю, усе буде гаразд. Сідай, смачного нам. — Вона поставила пательню з яєчнею на стіл і, вміло розділивши страву, розклала по тарілках.
— А справді смачно, — задоволено замурмотів Роман. — Ти гарно готуєш.
