— Дякую, я знаю, — кивнула йому Аґнєшка.
— Але ти самовпевнена! Звідки тобі знати, що я не брешу зараз?
— Хоч би звідти, що ти вже ум’яв свою половину сніданку, милий, хоча, — вона подивилася на настінний годинник, — не минуло й трьох хвилин.
— Добре-добре, визнаю. Насправді смачно.
Роман підвівся з-за столу й почав ходити кухнею, оглядаючи різні дрібнички, начиння, принюхуючись до приправ у спеціальній шухлядці й кави в паперовому пакетику.
— Ось що мене насправді дивує — це те, що ти поводишся тут, як господар, — провадив він далі по короткій хвилині мовчання. — Ти почуваєшся, як удома, мені це в голові не вкладається. Чужа країна, чуже місто, а в тебе є ключ від величезної хати в центрі, і ми сюди влазимо без дозволу, попри те, що квартира — це навіть сліпому видно — зараз явно не покинута!
— Поляк у Львові не в гостях, а вдома. Тільки тобі не зрозуміти цього, — буркнула Кохановська, не піднімаючи голови від тарілки.
— Хей, ти полегше, — заперечив Роман, різко повертаючись до неї. — Львів — український!
— Нічого подібного. Львів — польський. Він просто перебуває під управлінням українців. Не знаю, чи це тимчасово, але так є.
— З якої це радості він польський?
— Хоча б із такої, що ми маємо на нього більше прав. Ми його шануємо, ми його любимо, ми про нього дбаємо всупереч вам, українцям!
— Думай, що кажеш! — Романа вже обурювали її слова, у таких дискусіях він завжди почувався невпевнено і легко збивався на істеричний тон.
— Я думаю, повір. Ніколи нічого не роблю, не подумавши. Наведу тобі кілька простих прикладів: я жила півроку в цій квартирі і за цей час отримала повну, я підкреслюю, повну інформацію про кожну людину, яка тут мешкала від часів будівництва до мого приїзду. Для поляка це риса національного характеру, бо я зверталася до стипендіатів, що були переді мною, і ми робили цю справу спільно, себто мені йдеться про історичну пам’ять, яка небайдужа поколінням. Серед українців подібним займався б хіба що якийсь відбитий прихильник історії чи щось таке! Пересічному українцеві байдуже, хто жив до нього в цих старих львівських помешканнях, і байдуже, а навіть і страшно лише з тієї причини, що українців серед цих імен, які спливають із глибини часів, обмаль. Таким чином, чим глибше він у цьому напрямку копає, тим більше доводить, що українці прав на це місто не мають, що це все — злий жарт політиків! І скажу тобі далі, — Аґнєшка розійшлася, мов відьма, не даючи Романові вставити ані слова, — у цьому місті безліч польських слідів, треба тільки відколупати зі стін не надто якісну штукатурку українського сьогодення, і ти побачиш, як із фасадів будинків до нас сходить уся польськість, яку ти тільки можеш уявити — від фасонів одягу до місцевих польських говірок, від польських вивісок на будинках до польської крові, пролитої за це місто.
— Крові української було пролито теж багато, — заперечив Роман. — І до того ж ніколи не бачив ніяких слідів Польщі на львівських, наприклад, стінах.
У відповідь на це Кохановська зірвалася з місця, залишивши на столі недоїдену яєчню, і, мов ужалена, закружляла кімнатою, щось бурмочучи собі під носа. Роман, наче переляканий звір, слідкував за її маршрутами, думаючи про те, що настільки захопленою й переконливою він її не бачив жодного разу. Аґнєшка кінець кінцем зупинилася біля масивного письмового столу у великій кімнаті, очевидно, згадавши щось.
— А тепер дивися! — переможно закричала вона на весь голос, від чого десь внизу знову затявкав песик, а за сусідньою стіною почувся якийсь незадоволений голос. — Польські сліди у Львові є всюди, достатньо лише обідрати ваші косо приклеєні шпалери!
З цими словами вона заскочила на стіл ногами, обмацала стіну і, дряпнувши нігтем, за кілька секунд рвучко потягла на себе паперову смужку. Пролунав тріск, і Аґнєшка радісно засміялася, стоячи на столі й тримаючи в руках добрячий, довгий шмат паперу, лише хвилину тому приклеєного до стіни. Роман розгледів за її лівим плечем якісь літери, і чим далі Кохановська зривала зі стіни шпалери, тим більше тих літер з’являлося з небуття, поступово укладаючись у слова і навіть речення.
Уже знайомим і рідним Аґнєщиним почерком написано було на стіні короткий вірш:
