— Ну що, як тобі? — Кохановська, важко дихаючи, зістрибнула зі столу й показала Роману на голий шматок стіни, звільнений від паперового панцира, де було написано кілька рядків польською. — Це мій вірш, сліди мого перебування тут кілька років тому, які теперішній господар невміло та невдало намагався замаскувати. І подібних слідів у цьому місті ціле море!
— Ти хочеш сказати, що Львів є польським тому, що ти тут понаписувала щось на стінах? — іронічно усміхаючись, запитав Роман.
Вона вже розкрила рота, аби сказати Роману щось насправді дошкульне, як у дверях несподівано провернувся замок і вони обидва на мить застигли, перелякано дивлячись одне на одного, а потім Аґнєшка вихором пронеслася кімнатою, запихаючи в наплічник їхній нечисленний скарб, і дременула кудись у куток напроти відчиненого до Опери вікна. Роман швидко понісся за нею і зловив її біля старезних дверей, очевидно, чорного ходу, які Кохановська марно намагалася відчинити, попри те, що вони були зачинені на єдину іржаву й доволі хлипку на вигляд клямку.
— Блядь, блядь, блядь, — повторювала вона, мов мантру, і руки її трусилися, ранячись об двері.
У квартирі тим часом почулися кроки. Хтось упевнено увійшов спершу до кухні, потім — дуже обережно — зазирнув до ванної і вбиральні. І в той момент, коли Роман, не витримавши Агнєщиного колупання із замком, висадив і без того ледь живі двері з ноги і вони побігли давніми сходами вниз, цей хтось увійшов до великої кімнати.
— Чувак, навіть не думай за нами гнатися, ми озброєні! — гукнув Роман у безмежну висоту над собою, покреслену дерев’яними, пропахлими вологою сходами. — А ти матюкалася українською, українською! Слава Україні, Кохановська!
Останню фразу він кричав уже спантеличеній Аґнєшці, коли вони вибігли на подвір’я і швидко, мов коти, шмигнули кудись у відчинені двері. Зупинилися аж тоді, коли вискочили на якусь бічну вуличку, якої Роман зовсім не знав. А десь там, під самим небом, у старезній квартирі з видом на оперний, самотній літній чоловік задумано стояв над покинутим двома загадковими відвідувачами сніданком.
У повітрі висів дощ, дрібний, але густий, на вулиці виповзли перші одиниці міського транспорту, похитуючи у своїх салонах заспаних пасажирів. Люди дивилися на них крізь вологі стекла вікон, кожен зі своєї персональної фортеці не до кінця вивітрених сновидінь, і відвертали голови. Роман з Аґнєшкою привітно махали їм руками, поставивши на парапет поруч із собою великий — на двох — паперовий стакан кави з автомату. Над кавою парувало, щоправда, дедалі менше, і вони нагадували веселих безтурботних дослідників біля гирла затихаючого вулкану.
— Погода цілком львівська, — зауважила Кохановська, задоволено підставляючи обличчя під дощ.
— Не знаю, я вперше потрапляю на таку. Я був у Львові три або чотири рази, і завжди світило сонце.
— Вважай, що тобі не щастило, — всміхнулась Аґнєшка, лагідно торкаючись його руки.
— Не щастило? — перепитав Роман.
— Про те, наскільки пасують одне одному Львів і дощ, існують цілі легенди, книги й пісні. Ось, навіть Гарік Кричевський має пісню про львівський дощ.
— Ха, ти й про Кричевського знаєш! — засміявся Роман. — Кохановська, ти дивовижна, я тобі казав?!
— Казав, казав, — у свою чергу засміялася вона, відкидаючи з очей пасмо волосся.
— Ну й добре. То що робитимемо сьогодні?
— Не знаю, у нас попереду цілий день. Усі кнайпи і ресторанчики відчиняться щонайшвидше за кілька годин, тому пропоную погуляти поки що так.
— Згода.
— Ось ти про Полтву згадав, мені так дивно. Пропоную вшанувати колишню її якщо не велич, то красу дощовим пікніком десь біля неї. Що скажеш?
