— Ми ж щойно поснідали… Але загалом прекрасна ідея!
— От і добре, ходімо!
І вона потягла його провулками, наче пса на повідку. Кохановська чудово орієнтувалася в цих химерних заплетених вулицях, а Роман сліпо йшов слідом, не встигаючи навіть запам’ятати, де вони рухаються. Аж раптом вузька вулиця розійшлася в боки і вони вийшли на велику трикутну площу, у центрі якої рвався в небо пам’ятник Адаму Міцкевичу.
— А, ну так, звісно ж. Куди ще ти мене могла повести у Львові на пікнік? — усміхнувся Роман.
Аґнєшка у відповідь жартома штурхнула його, і вони попрямували до підніжжя монумента. Там було мокро й непритульно, але вона витягла зі свого наплічника якийсь шмат тканини, постелила на сходах, і, запрошуючи Романа сісти поруч, дістала вже знайомий термос. У вологому повітрі запахло чаєм із лимоном, і біля Аґнєшки опустилися з небес два вимоклі до останнього пір’ячка голуби.
— Ось тут, — показала вона Романові на площу, — якихось сто п’ятдесят років тому був острівець на Полтві.
— Як гарно, що ти це все знаєш і пам’ятаєш, — Роман сьорбнув чаю. — Я вірю, що таким чином можна вберегти будь-що від остаточної загибелі. Ну, себто якщо пам’ятати про ту ж Полтву, то вона існуватиме, якщо не залишиться жодної людини, яка пам’ятає про неї — річки просто не стане, в усіх сенсах. Повне небуття.
— Так, я в цьому давно вже переконалася.
І вони сиділи пліч-о-пліч під мінливим львівським дощем, який то заспокоювався, то, знову набравши сили, атакував їх холодно й завзято, і так собі розмовляли над тілом досі живої річки. Туман, наче завісою в театрі, загородив їм сучасне місто, понівечене виразками реклам і модерних ремонтів, і за його стіною виник раптом зовсім інший Львів, прозорий і тремтливий, мов привид. Чути було плюскіт ранкових хвиль, подекуди виринали човни, і молоді гребці вітали панянок на дерев’яних мостах, знімаючи капелюхи, на Ратуші годинник відбив вісім разів, і слідом за цим містом пронісся плаксивий голос сурми. Старомодно вдягнені люди заполонили вулиці, усюди було чути буденний гомін їхніх голосів і стукіт коліс екіпажів на щойно прокладеній бруківці. Роман з Аґнєшкою сиділи в центрі цього всесвіту, мов зачаровані, переплівши руки, тулячись одне до одного, тримаючи весь цей світ минулого на своїх утомлених плечах.
Те, що має таку крихку й безнадійну опору, як чоловік і жінка, які з певних причин не говорять одне одному про почуття, обходячись лише жестами, торканнями й натяками, руйнується дуже швидко. І це місто-примара розкришилося відразу, щойно Кохановська розкутала Романову куртку, нахилилася до нього й поклала голову йому на коліна. Сьогодення повернулося і, попри всю свою буденність, здавалося цим двом неймовірним і смачним. Роман мовчки гладив її мокре волосся, а Аґнєшка, зручно примостившись головою на його стегнах, щось наспівувала й усміхалася.
— Ось бачиш, Романе, і дощ перечекали, — показала вона на небо, де над дахами в сірій щільній завісі хмар з’явилися помаранчево-жовті шпарини, у які вже билися з усієї сили промені сонця.
— Бачу, — погодився він. — Це добре.
Погода змінилася так швидко, як тільки може помінятись у Львові. Їхній одяг не встиг висохнути, з волосся Кохановської не вивітрився несподіваний запах морських хвиль, а бруківка була вже суха й навіть тепла на дотик, і про дощ через якусь годину нагадувало хіба листя на деревах, зеленіше, ніж завжди, і люди, що вийшли з дому раннім ранком — усі вони мали при собі парасолі. Кохановська у Львові зробилася балакуча й легка.
— Знаєш, я іноді почуваюсь якимось пророком, принаймні в дрібницях, — розповідала вона Роману, коли вони зазирнули до першої-ліпшої відчиненої кнайпи. — Мені іноді здається, що я своїм писанням накликаю якісь ситуації, події і таке інше.
— Ти про дощ писала? — поцікавився Роман.
— Так, а конкретніше — про дощ, під яким мої герої гуляли у Львові.
— Тобі не здається, що це аж занадто сентиментально?
— Та ні, це ж про кохання роман, так що, думаю, усе в порядку.
Розрахувавшись, вони вийшли на вулицю й рушили до міських лабіринтів. Кохановська водила його своїми улюбленими місцями, про кожне з яких мала в запасі чималий багаж байок і побрехеньок, щедро пересипаний історіями з власного життя у Львові. А на лаві в колишньому Єзуїтському городі[12] цього їй здалося замало, і декілька вона на льоту вигадала, аби тільки Роман невідривно слухав її і не смів навіть очей відвести, аби не випадати з поля його зору ані на секунду, навіть найкоротшу. Роман це швидко зрозумів і старанно підігравав їй, тим більше, що Львів він уже достатньо бачив, а Кохановську у Львові — ні.
— Ти привезла мене сюди для того, аби не місто мені показати, а себе в цьому місті, я тебе викрив!
