— Ні, зараз уперше. А що там? — показав він на спини польських туристів, що віддалялися від них.
— Ходімо.
Аґнєшка взяла його за руку й повела стежкою. За кількадесят метрів вони вийшли до іншої групи хрестів — рівної, чисельнішої, білосніжної в променях квітневого сонця. Перед пам’ятниками була так само білосніжна велична споруда з колонами й арками, до якої, наче до сцени, з обох боків вели сходи. Романа це місце миттю притисло урочистістю, він відчув слабкість під колінами й важко похитнувся.
— Польський меморіал? — здогадався він.
Аґнєшка ствердно кивнула головою й мовчки провела до найближчого з хрестів. Торкнулася його, пробігла пальцями, прошепотіла щось собі під носа й тихо, але з повагою й артикулюючи кожен звук, вимовила:
— Цвинтар львівських орлят. Кладовище полеглих за Вітчизну.
— Чому орлят?
— Ну, ось така назва склалася. Наш герб — орел, а це цвинтар молодих поляків-добровольців, отже, орлят, що воювали за Львів і Східну Галіцію з українською армією в листопаді 1918 року, а пізніше — і з армією більшовиків. Я, з одного боку, заздрю їм, а з другого, — мені їх неймовірно шкода.
— Поясни, — попросив Роман.
До горла його підкочувався підлий клубок, і пальці рук нервово смикалися.
— А нема що тут пояснювати. — Кохановська повернула голову до нього. — Заздрю, бо ці хлопці померли героями, за свою рідну землю, а для поляків «померти за Вітчизну» — це не порожні слова. У всякому разі раніше так було, — гірко додала вона по кількох секундах роздумів. — І крім того, вони не бачили жахіть, які довелося пережити Польщі у двадцятому столітті. А шкода тому, що ось цей клаптик землі, — вона показала рукою на площу меморіалу, — це мало не єдина ділянка в цьому місті, яка залишилася тут від тієї Вітчизни, за яку вони вмерли. Ці хлопці лежать зараз у чужій землі, хоча поховані були в рідній, ось така несправедливість і трагедія, розумієш?! — останні слова Кохановської зірвалися в крик, але вона швидко опанувала себе.
Роман лише й міг, що промовчати. Аґнєшка повернулася до нього спиною й опустила голову. Почулося шорхання сірників, і над нею піднявся в небо сивий тютюновий дим. Роман обійняв її ззаду і, мов вірний пес, мовчки примостив голову їй на плечі. Кохановська повернулася в його бік, вони торкнулися щоками, і він відчув на своїй шкірі вологі сліди польської скорботи за цим місцем.
— Вибач мені, — промовила Аґнєшка, — але і зрозумій теж. Це місто наше, поляки заслуговують його повністю, а не тільки кілька сотень квадратних метрів на давньому, хоча і напрочуд красивому цвинтарі. Розумієш?
— Львів — український, — уже не так твердо, як уранці, відповів Роман.
— Ні, ні! Це злий жарт і непорозуміння. Ви ж тут живете, як квартиранти, це всієї країни, напевно, стосується, але лише на Львові мені залежить, тому й кажу про нього. Хай би як ми розглядали це місто, — як витвір мистецтва, великий архітектурний ансамбль чи спадщину славетного минулого, — його заслуговує той, хто буде про нього дбати й берегти від руйнування. На прикладі двох меморіалів, які ми відвідали з тобою за півгодини, можна зробити дуже серйозні й водночас очевидні висновки, розумієш? І українці, і поляки проливали кров за це місто, але подивися: порівняно з орлятами ваш цвинтар відвідує явно менше народу, хоча орлята і знаходяться не просто далеко, а взагалі в іншій державі. Та й наш меморіал підтримується в зразковому стані, а на вашому я вже помітила незначні сліди занедбання. Це значить, що у вашій національній пам’яті місця тому великому подвигу українців набагато менше, аніж у польській — подвигу польському. Хіба не так? Ну скажи! — Кохановська нервово смикала його за рукав, вимагаючи відповіді.
— На це я тобі можу сказати ось що: те, що у вас більше грошей на підтримку військового меморіалу в чужій державі, не означає, що місто ваше. А стосовно пам’яті — у нас проблем стільки зараз, що сил на минуле й майбутнє фактично немає, їх і на сьогодення залишається мінімум. Схоже, ми, українці, перетворилися на народ метеликів-одноденок. Засинаючи, ніхто не знає, чи прокинеться завтра, а в щасливому випадку прокидання не відає, чи доживе до вечора. Погодься, Кохановська, що в таких умовах важко не те що дбати про щось, що не стосується безпосередньо підтримки життєдіяльності й пристойного зовнішнього вигляду, а навіть і думати про це.
— А може, ваша проблема в тому, що ви не шукаєте відповідей у минулому? Мені завжди здавалося, що українці схожі на дітей, у будь-який період історії. У вас яскравий і свіжий погляд на реальність, але напрочуд коротка пам’ять. Ви діти. Вам легше влаштувати істерику на рівному місці, аби хоч якось досягти свого, аніж працювати, вчитися й наводити аргументи в суперечках. Тому, що не вмієте приглядатися до уроків минулого, не шукаєте там досвіду, а тільки якісь зовнішні яскраві
