й поважного ставлення до цього великого міста, його минулого, сьогодення й майбутнього. Чи ти приймаєш цей дар?
Очі Романа зробилися великі й вологі, мов у п’ятирічної дитини, він обережно взяв ключа з лагідної долоньки й затис його у своєму кулаку, потім підняв Кохановську з коліна, поцілував її руку й міцно притулив польку до себе.
— Так, приймаю, звісно ж, приймаю, дякую тобі! — прошепотів він їй на вухо.
Аґнєшка радісно усміхнулася, і він відчув ту усмішку шкірою шиї.
— А що це за ключ? — спитав він раптом.
— Від тієї квартири, де ми сьогодні вранці були. Вибачай, іншого львівського ключа в мене немає.
— Цей теж гарний, — відповів Роман і раптом тихенько, але щиро засміявся — уперше після цієї своєї катастрофи.
З парапету на них спокійно дивився чорний цвинтарний кіт, що грівся на сонці. Світ повернувся у свою колію.
Але остаточно Роман заспокоївся аж ближче до вечора. По кількох годинах прогулянки Личаківським цвинтарем Аґнєшці нарешті вдалося його звідти вивести, і вони трамваєм повернулися до центру, до самого ядра міста, що вирувало численними туристами.
Кохановська завела Романа на каву на Вірменську вулицю. Вони сиділи при столику біля старої хіпівської кав’ярні, спокійно перемовляючись у самому центрі карнавалу, на який щовечора перетворюються вулички в центрі Львова.
— Ну, як тобі? — спитала Кохановська.
— Не знаю. Точніше, я в шоці. Можливо, з часом я упорядкую враження й розповім тобі, що зараз відчуваю.
— Сподіваюсь, нічого поганого.
— Ні, швидше багато нового.
— Шкода, що я за кермом, не можна випити зараз. Я б напилася з тобою із задоволенням, — поділилася Аґнєшка.
— На Празі нап’ємося, Кохановська, удома. Мені теж випити треба.
— Мене так зворушує оце твоє «вдома».
— Люблю зворушувати тебе, це гарне заняття, — усміхнувся їй Роман.
Вони дивилися одне на одного вдячно і спокійно.
— А ось цікаво, за Прагою ти скучив? — спитала Аґнєшка.
— Хм, ти знаєш, а трошки так. Хочу вже повернутися, мені там спокійно — якраз так, аби думки до ладу привести.
— А за Оленою? — знову запитала вона, не зводячи погляду з Романового лиця.
— Хай як це дико звучатиме, але ось до цього моменту, коли ти спитала, я жодного разу не згадав про неї, — відповів Роман і здивувався сам собі.
І відразу по першій згадці про Олену щось йому засвербіло в грудях, спокійний настрій зник, наче й не було. Роман збентежено, за кілька ковтків допив свою каву й запитально зиркнув на Аґнєшку.
— Добре-добре, поїхали, — видихнула вона, — тільки треба філіжанки занести.
Вони повернули голови до кав’ярні й лише тут помітили, що за їхніми розмовами час минув швидко — двері закладу вже було зачинено і тільки всередині горіло жовте світло, у променях якого дві жіночки наводили порядок у приміщенні. Кохановська швидко зорієнтувалася.
— Ходімо, Романе, швидше, — і, взявши обидві філіжанки, пішла геть від столика.
Роман, озираючись, побіг за нею.
— Кохановська, ти ворюга! Це повернути треба!
– Іди до біса, — кричала вона йому вже з-за рогу, — буде нам із тобою пам’ять!
І справді, наступного ранку, повернувшись до помешкання на Зомбковській, Роман перш за все заварив собі міцну каву й пив її з поцупленої у «Вірменці»[13] філіжанки. Спогади про цей день оповивали солодко й густо, як дим лісових пожеж огортає розніжені серпневі озера.
Між хвилинами, коли він вийшов із дверей на Зомбковській і знову зайшов до них, повернувшись зі Львова, минуло трохи більше тридцяти годин. Для Олени цей час тягнувся довго й виснажливо, для Аґнєшки вмістився в якісь півгодини, натомість Романові він здався цілим життям, випущеним у нього звідкілясь збоку, мов куля. І це життя тепер застрягло в ньому, і рана боліла несамовито.
Занурення
